Читати книгу - "Мобі Дік, або Білий кит"

— Станьте у пари, у два ряди! Нехай він буде в нас генералом! Агов! Де його гарпун? Покладіть його поперек, отак! Гей, гей! Ура! Якби ж сюди бойового півня, щоб сидів у нього на голові та кукурікав! Квіквег помирає смертю хоробрих! — затямте всі: Квіквег помирає смертю хоробрих! Так, чуєте, смертю хоробрих, хоробрих! А малий боягуз Піп, він так і помер боягузом; аж трусився з ляку, — от сором! Слухайте всі: коли зустрінете Піпа, розкажіть усім на Антиллах, що він дезертир і боягуз, боягуз! Скажіть їм, що він вистрибнув з вельбота! Я б ніколи не став бити в бубон над Піпом і називати його генералом, якби він помер тут іще раз! Ні, ні! Ганьба всім боягузам! Нехай вони всі втонуть, як Піп, що стрибнув з вельбота. Ганьба! Ганьба!

Тим часом Квіквег лежав із заплющеними очима, наче дрімав. Зрештою Піпа турнули геть, а хворого перенесли на ліжко.

Але тепер, коли він начебто приготувався до смерті, а труна йому якраз підійшла, Квіквег раптом почав одужувати; скоро всі побачили, що виріб теслі більш не знадобиться; і коли дехто висловив захоплений подив із цього приводу, Квіквег пояснив причину свого раптового одужання: у вирішальну мить він згадав про одну невеличку справу на березі, якої ще не виконав, і тому він передумав щодо вмирання, — для цього ще не час. Його спитали, невже він гадає, що це залежить тільки від нього — жити йому чи померти? Ну звісно, відповів він. Одне слово, Квіквег був певний, що якщо людина твердо вирішить жити, звичайна хвороба її не здолає; хіба що кит, або шторм, або якась інша руйнівна стихія може її вбити.

Між дикунами і цивілізованими людьми, треба сказати, є одна дуже значна відмінність: якщо цивілізований хворий одужує десь місяців шість, хворий дикун може оклигати за день. Тому мій Квіквег скоро зміцнів; і нарешті, просидівши кілька днів у повній бездіяльності на кабестані (проте їв він з чудовим апетитом), він нараз скочив на ноги, потягнувся, позіхнув, а потім, стрибнувши на ніс свого підвішеного вельбота, оголосив, що готовий до бою.

Свою труну він із якоїсь дикої примхи став використовувати як матроську скриню; виклав у неї з парусинового мішка все своє манаття й акуратно розклав його там. Він згаяв чимало вільних годин на те, щоб порізьбити віко труни дивовижними візерунками; здавалося, що він хоче в такій грубій манері перенести на дерево химерні татуювання свого тіла. Це татуювання було витвором нині покійного пророка і віщуна в нього на батьківщині, який ієрогліфічними знаками записав на тілі Квіквега всю космогонічну теорію разом із містичним трактатом про мистецтво пізнання істини; тому власна особа Квіквега була незбагненною таємницею, диво-книгою в одному томі, загадкові письмена якої він не міг прочитати, хоча просто об них билося його живе серце; отже, ця таїна врешті-решт була приречена загинути разом із живим пергаментом, на якому була написана, і так і лишитися нерозгаданою. Мабуть, саме так думав Ахаб, коли якось уранці відвернувся від бідного Квіквега, з гіркотою мовивши:

— О, диявольська спокуса богів!

Розділ 111

Тихий океан

Швидко проминувши острови Баші, ми випливли у простір великого Південного моря; і якби не все інше, я б привітав мій любий Тихий океан із палкою вдячністю, бо нарешті здійснилася мрія моїх юнацьких років — цей незворушний океан котив переді мною на схід тисячі миль блакиті.

Якась незбагненна принада є в цьому морі, чиє лагідне і вбивче коливання, здається, свідчить про живу душу, зачаєну в глибині; якщо вірити переказам, так коливалася Ефеська земля над могилою святого Йоана-євангеліста[351]. Так воно і має бути, щоб на цих морських луках, на цих безмежних водяних преріях і цвинтарях усіх чотирьох континентів вічно здіймалися і спадали, котилися вдаль і зникали зелені хвилі; адже мільйони тіней і примар, загиблих мрій, надій і снів — усе, що ми називаємо життям і душею, лежить там і спить, спить тихо-тихо; і ледь ворушиться, як сплячий у своєму ліжку; і невтомний біг хвиль лише повторює ці сонні порухи.

Для задумливого мандрівника-містика цей безжурний Тихий океан, раз побачений, назавжди лишиться заповітним морем його душі. У ньому — серединні води світу, тоді як Індійський і Атлантичний океани — лише його рукави. Одні й ті самі хвилі б'ють у причали нових міст Каліфорнії, ще тільки вчора збудованих наймолодшим із народів, і омивають побляклі, та все ще розкішні краї азіатських земель, древніших від Авраама[352]; а посередині плавають сузір'я коралових атолів і низькі, нескінченні, таємничі архіпелаги, і неприступні Японські острови. Так цей загадковий, божественний океан оперізує весь наш широкий світ, перетворюючи всі береги на одну величезну затоку, і пульсує припливами, мов серце землі. Піднесений його вічними хвилями, ти мимохіть починаєш визнавати бога-спокусника, схиляючись перед великим Паном.

Але думки про Пана не надто займали Ахаба, коли він, наче залізна статуя, стояв на своєму звичному місці біля снастей бізань-щогли, несвідомо вдихаючи запах цукристого мускусу з островів Баші (де в запашних лісах, мабуть, блукали ніжні коханці) і цілком свідомо дихаючи солоним повітрям знову відкритого моря; того моря, де повинен був цієї миті плавати ненависний йому Білий Кит. Тепер, коли він зрештою вийшов у ці води, до своєї кінцевої мети, і плив у напрямі японської промислової зони, воля старого капітана наструнчилася до краю. Його тверді вуста стислися, мов лещата; жили на лобі набрякли дельтою, наче струмки у весняну повінь; і навіть уві сні його крик тривожно відлунював у склепіннях корабля: «Табань! Білий Кит пустив кривавий фонтан!»

Розділ 112

Коваль

Було тихе, лагідне літепло, як завжди буває о цій порі року на тутешніх широтах; та промисловий сезон був у розпалі, і коваль Перт, весь прокіптюжений, зашкарублий стариган, не став прибирати в трюм своє переносне горно: закінчивши працювати над ногою для Ахаба, він лишив горно на тому самому місці надійно принайтованим до римів фок-щогли, бо тепер до нього невпинно зверталися командири вельботів, гарпунери та веслярі — кожному треба було щось полагодити, замінити чи переробити в їхній зброї та шлюпковому знарядді. Люди в нетертнні приступали до нього, чекаючи своєї черги; кожен тримав у руці або лопату, або наконечник