Читати книгу - "Таємничий острів"

Ледве дихаючи, застигши нерухомо, онімівши, колоністи дивилися на боротьбу двох стихій, що відбувалася перед ними.

Йшла битва води і вогню! Яке видовище! Чиє перо могло б описати цю помпезну і страшну битву? Чиї пензлі могли б її намалювати? В озеро падали струмені киплячої лави, і вода з шипінням перетворювалася на пару. Білі хмари злітали на величезну висоту і кружляли вихором, немов хтось раптово відкрив клапани велетенського парового казана. Але як би багато води не було в озері, зрештою вогонь осушив би його, тому що вода не поповнювалася, а страшна вогненна ріка, яку живило невичерпне джерело, невпинно котила все нові хвилі розплавленої маси.

Потрапляючи до озера, лава негайно ж застигала, перетворювалася на кам’яні брили, і, нагромаджуючись одна на одну, вони незабаром уже піднімалися над водою. По їхній поверхні ковзали і котилися у воду нові струмені лави і теж кам’яніли, але збиралися ближче до середини озера. В такий спосіб виростала кам’яна гряда, яка могла заповнити всю улоговину озера, а воно не могло вийти з берегів, тому що води його перетворювалися на пару. Над озером лунало оглушливе шипіння і тріск, вітер підхоплював і ніс до моря хмари випарів, і там вони, остигаючи, народжували дощ. Кам’яна дамба подовжувалася, брили затверділої лави нагромаджувалися одна на одну. Там, де щойно лежала спокійна водна гладінь, здіймалася громада паруючих скель, начебто землетрус здибив дно озера рифами. Уявіть собі підняті ураганом величезні хвилі, раптово скуті льодом на двадцятиградусному морозі, і ви одержите картину озера через три години після вторгнення в нього нищівного потоку лави.

Цього разу вогонь переміг воду. Одначе для колоністів було великим щастям, що лава кинулася вбік озера Гранта. Це на кілька днів відстрочило катастрофу. Плато Круговиду, Гранітний палац і корабельна верф на деякий час виявилися у безпеці. За ці кілька днів перепочинку потрібно було закінчити обшивку корабля і добре його проконопатити. Потім спустити його на воду; оснащенням же зайнятися лише тоді, коли судно виявиться на морі, у своїй стихії. Залишатися на суші стало вкрай небезпечно, острову загрожував вибух і знищення. Гранітний палац, який ще так недавно слугував надійним притулком, з хвилини на хвилину міг зруйнуватися.

І ось, шість днів, з 25 по 30 січня, колоністи працювали над спорудженням корабля із шаленим старанням, зробили стільки, що й двадцять тесль за ними б не вгналися. Вони не давали собі відпочинку, майже не спали, трудилися цілодобово, тому що при світлі полум’я, яке виривалося з кратера, уночі було видно, як удень. Вулкан усе ще викидав лаву, але, мабуть, менш інтенсивно. Це тільки радувало: адже улоговина озера Гранта була майже заповнена, і якби нові потоки кинулися у водойму, лава неминуче розлилася б по плато Круговиду, а звідти звалилася б на берег океану.

Але якщо зі східного боку острів залишався деякою мірою захищеним, не так виглядала західна його частина.

Справді, другий потік лави йшов Водоспадною річкою, не зустрічаючи ніяких перешкод у долині, що широко розляглась по обидва боки річкового русла. Розплавлена маса, несучи загибель, розтеклася лісом Далекого Заходу. Спекотної пори року, коли від палючого сонця всі деревні соки висохли, ліс спалахнув в одну мить, пожежа поширювалася і внизу, і по кронах дерев, полум’я побігло густими сплетіннями гілок. Здавалося навіть, що потік вогню швидше несеться вершинами дерев, ніж потік лави біля підніжжя стовбурів.

І тоді збожеволілі звірі — ягуари, кабани, пекарі, коали, хижаки і звичайні їхні жертви, чотириногі і перната дичина, — намагаючись врятуватися, кинулися до ріки Віддяки, до Качиного болота і за лінію дороги, до порту Повітряної кулі. Але колоністи, поглинені своєю роботою, не звертали уваги навіть на найнебезпечніших хижаків. Між тим із Гранітним палацом вони тепер розсталися і, не наважуючись шукати собі притулку в Нетрях, тулилися в наметі біля гирла ріки Віддяки.

Щодня Сайрес Сміт і Гедеон Спілет піднімалися на плато Круговиду. Іноді їх супроводжував Герберт. Але Пенкроф ніколи туди не ходив, не бажаючи дивитися на спустошений острів, що зовсім змінив свій колишній вигляд.

Видовище і справді було важке. Уся лісиста частина острова оголилася. Лише на кінці півострова Звивистого зеленів маленький гайок. Подекуди стирчали потворні почорнілі кістяки дерев. Те місце, де колись розлягалися ліси, стало більш порожнім, ніж Качине болото. Лава все знищила. Там, де ще зовсім недавно височіли могутні лісові велетні, тепер лежали глиби вулканічного туфу. Руслом Водоспадної річки і ріки Віддяки вже не текло жодного струмка води, і якби ще й озеро Гранта пересохло, колоністам нічим було б утамувати спрагу. Але, на щастя, уцілів один куточок озера, біля південного боку, — там утворилося щось схоже на ставок, де зібралася вся питна вода, що залишилася на острові. Вдалині, на північному заході, вимальовувалися різкі обриси відрогів вулкана, схожі на гігантські пазурі, що встромилися в землю. Яке сумне видовище, яка жахлива картина і наскільки боляче було дивитися на неї людям, які бачили тут колись найродючіший куточок, оброблений їхнею працею, чудові ліси, прозорі річки, що зрошували землю, пишні ниви. В одну мить усе змінилося, навколо виднівся тільки голий камінь. Якби наші поселенці не мали запасів їжі, їм довелося б помирати з голоду.

— Просто серце розривається! — сказав одного разу Гедеон Спілет.

— так, Спілете, — відгукнувся інженер. — Дай Боже, щоб ми встигли закінчити спорудження судна, у ньому — єдиний наш порятунок!

— А вам не здається, Сайресе, що вулкан начебто заспокоюється? Він ще викидає лаву, але, якщо я не помиляюся, не так багато, як колись!

— Це не має значення, — відповів Сайрес Сміт. — У надрах вулкана так само палає вогонь, і щомиті туди може ринутися море. У нас з вами становище не краще, ніж у пасажирів корабля, які пливуть морем, а самі знають, що на кораблі пожежа, котру згасити вони не в силах і що рано чи пізно вогонь дістанеться до трюма, де лежать діжки з порохом. Ходімо, Спілете, ходімо працювати. Не гаймо часу!

Іще цілий тиждень, тобто до 7 лютого, текла з кратера лава, але сила виверження не збільшувалася. Сайрес Сміт над усе боявся, щоб потоки розплавлених гірських порід не розлилися берегом, адже в такому випадку вони знищили б корабельну верф. Але через якийсь час колоністи відчули,