Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

надії покладала на те, що Джералд візьметься господарювати, підказуватиме їй, як повестися в тому чи іншому випадку, а ось тепер... Але ж учора ввечері він наче був майже при тямі. Нехай не було звичайних його хвастощів і жвавості, та все-таки він більш-менш послідовно розповідав про події, а ось тепер... Тепер він навіть забув, що Еллен померла. Подвійний удар — прихід янкі й смерть Еллен — затьмарив йому розум. Скарлет уже хотіла була сказати щось, але Мамка рвучко захитала головою і витерла крайчиком фартуха розчервонілі очі.

«Невже ж тато справді схибнувся умом? — подумала Скарлет, відчуваючи, що голова в неї от-от лусне від цього нового випробування.— Ні, ні. Це йому просто памороки забило. Він лише хворий. Це у нього минеться. Має минутись. Але що я робитиму, коли не минеться?.. Ні, я не буду думати про це зараз. Не буду думати зараз ні про нього, ні про маму, ні про інші страхіття. Не буду, поки сама не піддужаю, щоб це витримати. Так багато всіляких справ, про які треба подумати. Та й пощо сушити собі голову тим, чому однак не зарадиш, коли стільки клопотів, де щось-таки можна зробити!»

Так і не доторкнувшись до їжі, вона вийшла з їдальні й подалась на тильний ганок, де на сходинках сидів Порк, босий, у лахманах, на які перетворилася його найкраща ліврея, і лущив горішки арахісу. В голові у неї гупало й стукало, яскраве сонячне світло різало очі. Навіть стояти на ногах було страшенно важко, тож вона намагалася говорити якомога коротше, відкинувши всю ту елементарну чемність щодо негрів, якої навчала її мати.

Вона стала запитувати так різко й наказувати так владно, що Порк вражено звів угору брови. Міс Еллен ніколи й ні з ким не говорила таким гострим тоном, навіть застукавши негра на крадіжці курки чи там кавуна. Скарлет знов заходилась розпитувати про поля, про садок, про худобу, і в зелених її очах з’явився такий твердий полиск, якого Порк ніколи раніше у неї не завважував.

— Так, мем, цей кінь подох там, де я його припнув, він лежав, устромивши морду в перекинуте відерце, де була вода. Ні, корова, мем, не здохла. А ви не знаєте? Вона привела теля. Того вона й мукала так.

— Добра ж повитуха буде з твоєї Пріссі,— ущипливо докинула Скарлет.— Вона казала, що корова мукає, бо її давно не доїли.

— Але ж Пріссі не збирається бути коров’ячою повитухою, міс Скарлет,— тактовно заперечив Порк.— І дякуймо Богові, що послав теля, бо це значить — у корови буде багато молока для панночок. А воно їм дуже потрібне, як казав той лікар-янкі.

— Ну гаразд, кажи далі. З худоби щось лишилося?

— Ні, мем. Нічогісько, крім одної льохи з поросятами. Я загнав їх на болото у той день, коли янкі прийшли, тільки тепер бозна-як їх звідтам дістати. Вона вперта була, ця льоха.

— Нічого, їх неважко буде знайти. Візьмеш з собою Пріссі й підеш зараз на розшуки.

Порка наказ цей здивував і навіть обурив.

— Міс Скарлет, але ця робота для польових негрів. Я завше служив при домі.

В очах у Скарлет сприснуло щось подібне до чортеняти з розжареними до червоного вилами.

— Або ви вдвох підете й знайдете льоху, або заберетеся геть звідси, вслід за польовими неграми.

У Порка на очах аж сльози виступили. Коли б то міс Еллен була жива! Вона розумілася на таких тонкощах, знала, яка глибока різниця в обов’язках негрів з хатньої обслуги і польових негрів.

— Забиратися геть, міс Скарлет? А куди ж я мав би дітись, міс Скарлет?

— Не знаю куди, і це мене не обходить. Але кожен, хто не хоче тут працювати, нехай забирається звідси навздогін за янкі. Можеш і іншим це переказати.

— Добре, мем.

— А як з кукурудзою і бавовником, Порку?

— З кукурудзою? Боже ж мій, міс Скарлет, та вони пасли коней у кукурудзі, а що коні не доїли й не витолочили, забрали з собою, А по бавовнику ганяли свої гармати й фургони і весь його витовкли. Вціліло лише кілька акрів, що над річкою,— вони їх не примітили. Тільки тим не варто й морочитися, бо там хіба на три паки бавовни набереться.

Три паки! Скарлет пригадала, що у Тарі щороку збирали багато десятків пак бавовни, і серце в неї боляче стислося. Три паки! Це ледь-ледь більше того, що ці недоради Слеттері вирощували. А ще ж і податки. Власті Конфедерації стягували податки бавовною замість грошей, але цих трьох пак навіть і на це не вистачить. І перед властями не виправдаєшся тим, що всі польові негри порозбігалися й нема кому збирати бавовну.

«Але нехай, я й про це не думатиму зараз,— сказала собі Скарлет.— Податки — не жіночий клопіт. Цим тато повинен клопотатись, хоча він... Але ні, про нього я теж не думатиму. Кувікнули податки для Конфедерації. Головне зараз — що ми матимемо їсти».

— Порку, а чи хто-небудь з вас був у Дванадцяти Дубах або в садибі Макінтошів — там же могло щось лишитись на городі?

— Ні, мем. Ми за межі Тари не виходили. Боялися, щоб янкі нас не спопали.

— Я пошлю Ділсі до Макінтошів, може, вона щось знайде. А сама піду до Дванадцяти Дубів.

— З ким же ви підете, дитя моє?

— Сама. Мамка мусить бути біля дівчат, а містер Джералд не може...

Порк зняв такий крик, що аж розсердив Скарлет. Мовляв, там, у Дванадцяти Дубах, можуть бути янкі або якісь безпутні негри. Їй не можна туди самій!

— Годі про це, Порку. Скажи Ділсі, щоб зараз-таки вибралася. А ти з Пріссі прижени сюди льоху з поросятами,— коротко кинула вона й одвернулася.

Старий Мамчин чепець від сонця — вибляклий, але чистий — висів, як звичайно, на кілочку на тильному ганку, і Скарлет наклала його собі на голову, мимохідь пригадавши, наче видиво з хтозна-колишнього світу, капелюшок із пухнастою зеленою пір’їною, що його привіз був їй Рет із Парижа. Вона підхопила чималий козуб з дубового лубу й повільно ступила на сходинки — кожен крок так відлунював їй у голові, немов череп ось-ось мав луснути.

Дорога до річки, червона й спекотна, тяглася поміж витолочених бавовникових полів. Ніде не було й деревця, що давало б затінок, а сонце пряжило так нещадно крізь мамчин чепець, ніби