Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Але принцип встановили: спочатку розстрілюємо, потім проводимо слідство. Пробуємо з’ясувати — за що, але то вже не має значення.
Перший/другий уряд Директорії:
тимчасовий компроміс Винниченка та Петлюри
За свідченням Винниченка, перший «уряд» Директорії — Тимчасову раду завідуючих державними справами «без виразних конституційних прав та обов’язків; це був примітивний дорадчий орган Директорії в усіх справах державно-адміністраційного життя»[431] — було створено саме у Вінниці.
З цього, в свою чергу, випливає: вона була створена рішенням частини членів Директорії, яка на той час перебувала в місті, а це лише Винниченко та, можливо, Макаренко і Швець. Петлюра на той час перебував не у Вінниці, а в Білій Церкві. Місцеперебування тими днями Андрієвського з’ясувати не вдалося.
Важко уявити, що Петлюра та Винниченко, які зневажали один одного, бувши на відстані 350 км один від одного, нічим іншим не займалися, як узгоджували між собою список членів майбутнього уряду — за відсутності Інтернету, стільникового та й просто телефонного зв’язку між обома містами. Власне, ця обставина і стала вирішальною в долі «Тимчасової ради завідуючих».
«Рада комісарів» була партійною структурою УСДРП, а не тільки провинниченківського її крила, як це було у випадку ревкому та Ради завідуючих.
«Припинення існування» провинниченківського Тимчасового ревкому на практиці означало істотне посилення впливу групи Андрієвського—Коновальця—Петлюри.
Зміну status-quo треба було формалізувати, що і було зроблено практично негайно. У вівторок, 24 грудня під проводом «голови» Директорії, який ще 20 грудня іменувався її «президентом», відбулося «об’єднане засідання Директорії, міністерств, керуючих міністерств та комісарів міністерств». Протокол оголошення Винниченком Декларації «Директорії Української Народної Республіки», яку збори «постановили» вважати за «програму майбутньої політичної діяльності правительства». Політично це означало таке собі «скасування» положень першої Декларації, оприлюдненої за підписом Петлюри 15 листопада[432], яка за змістом була радше Петлюриним публічним посланням до Скоропадського. Поза революційною риторикою Петлюра від імені «Українського Національного Союзу, як найвищого представництва організованої української демократії» запропонував «Скоропадському і його міністрам залишити обманом і насильством захоплені урядові посади», причому зробити «це негайно, без пролиття крови» в «ім’я спокою і порядку в Республіці».
Декларація 24 грудня
Це був декларативний документ, тон якого «був переконливий, а головне — вони були написані простою, зрозумілою для народу мовою і дихали теплотою та відвертістю. Безперечно, — писав Марголін, — у Директорії були найблагіші наміри не лише відвернути згубні для повстання та його цілей анархію й погроми, але всіляко забезпечити мирне та дружне співжиття всіх народів на засадах повної рівності»[433].
Натомість пафосна, юридично абсурдна та політично нездійсненна Декларація від 24 грудня[434] — в ній явно проглядається Винниченкова рука, — яка починалася словами: «Героїчним поривом озброєного трудового народу...» — повторювала основні тези перших, листопадових, декларацій повсталих. Перша з них — наголос на «тимчасовому характері» «верховної влади» Директорії. Друга — «першоджерелом» її влади було визначено відсутнє в природі «революційне право трудящого народу», якому, як запевнялося, у невизначеному майбутньому і будуть передані повноваження Директорії. Право голосу формально надавалося також «робітникам на ниві народної освіти, лікарським помішникам, народним кооперативам, служачим, в конторах та інших установах». Тільки їм надавалося право обирати делегатів на так званий Конгрес Трудового Народу України, який мав «вирішити форми влади як на місцях, так і в центрі».
Декларація запроваджувала дикунський сегрегаційний принцип (до нього не додумалися навіть Ленін із Троцьким!) належності влади «лише класам працюючим — робітництву та селянству». Всі інші соціальні класи та групи населення основних громадянських прав, тобто «права голосу в порядкуванні державою», позбавлялися.
Декларація також запевняла: Директорія «всі зусилля свої <...> направить на таку організацію народного господарства, яке відповідало би сучасному переходовому моменті, коли нищиться старий капіталістичний світ і на його руїнах сходять паростки нового всесвітнього ладу».
При цьому Декларація соромливо ігнорувала відповідь на просте питання — як можна «впорядкувати» економіку за умов скасування приватної власності на засоби виробництва, насамперед на землю, і де знайти фахівців, здатних вирішити таке завдання? Проте документ містив цілком конкретний захід, спрямований на вирішення цього величного завдання. Це — безпощадне винищення, «не зупиняючись перед карами військового часу <...>, всіх форм спекуляції». У кращих більшовицьких традиціях обіцялося і запровадження «надзвичайок» — «комісій боротьби з спекуляцією», тобто насамперед комісій по боротьбі з тим самим селянством. Обіцялося «дбати про забезпечення трудящих» предметами першої необхідності та продуктами споживання, насамперед «шкурами» (чиїми — не уточнювалося. — Д. Я.).
«В сфері міжнародних відносин, — запевняв документ, — Директорія стоїть на ґрунті цілковитого нейтралітету», у сфері відносин міжнаціональних — за «дружнє поєднання», але тільки «трудової демократії, всіх націй, що заселяють українську землю». Всім іншим люб’язно пропонувалося «признати свою шкідливість і несправедливість їхнього бувшого панування і на раз на все примиритись з тим, що право рішати долю більшості народу повинно належати тій самій більшості, себто класам трудовим».
Насамкінець усі ці завдання було названо «великими». Було висловлено і віру в те, що «весь трудовий народ України щиро допоможе своєму правительству в цій важній, відповідальній роботі»[435].
Підписали оце Голова Директорії Української Народної Республіки Винниченко, члени Директорії Петлюра, Швець, Андрієвський, Макаренко.
Декларація 24 грудня. Оцінки
Схильні до патетики дослідники характеризували Декларацію як «тимчасову конституцію доби Директорії Української Народньої Республіки», яка відкинула концепцію всенародної парламентської демократії, тобто порушила принцип рівності громадянських прав незалежно від релігії, статі, майнового стану тощо[436].
Ніде правди діти: «загальний курс на соціалістичну революцію залишався стрижнем Української революції навіть тоді, коли з тактичних міркувань доводилось уникати чітких характеристик руху»[437]. Саме тому слова Шаповала: «Хто підписав цей документ, той — коли він моральна людина — мусить до кінця життя залишатись йому вірним, бо цей документ є зобов’язання перед пролитою кровію поневоленого народу нашого, який пішов боротись за Трудову Республіку на наш поклик. Цей документ і є максима української національної етики»[438], — є абсолютно логічною оцінкою того папірця.
Стахів, у свою чергу, кваліфікував документ не інакше, як «грудневу тимчасову конституцію УНР», що установив «деяку форму тимчасової конституції УНР». На його думку, затримка з оприлюдненням цього твору майже на два тижні під впливом «непевних політичних настроїв в Україні та вісток про розколи в робітничих партіях на Заході Європи, зокрема в Німеччині» мала, зрештою, «фатальні наслідки». Причина — «провідники на місцях і самі політично зацікавлені маси були таким відкладанням дезорієнтовані, отже, не знали, якої лінії триматися...».
Спроба реалізувати курс нейтралітету, в свою чергу, «означала не що інше, як хитання, причім Директорія позбавляла себе перспективи підтримки Антанти у випадку війни Совєтської Росії. Взаємини, які нав’язувала Директорія з Антантою <...>, були половинні і непослідовні».
Фактично, підсумував Стахів, Директорія «мала не лише репрезентаційні функції, але вона виконувала також безпосередні функції законодавчі, судові і адміністраційні»[439].
Сучасні дослідники схильні до більш поміркованих суджень. Наприклад, таких: «за змістом вона була сурогатом радянства, свого роду національним большевизмом»[440].
Вибір, який стояв перед Директорією, вважають М. та О. Копиленки, полягав або в утвердженні європейської моделі розвитку, тобто принципу верховенства права, розподілу влад, розвитку парламентаризму тощо, або в утвердженні ідеї диктатури пролетаріату і республіки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грушевський, Скоропадський, Петлюра», після закриття браузера.