Читати книгу - "Казки роботiв. Кiберiада"

з церков прагнула мати у майбутньому державоході окремий орган і голос, тобто ротовий отвір, утворений з конгрегації вірних та духовної ієрархії. Однак це було неможливо, бо від стількох отворів з’явився б якийсь дірчастий ротовик. Після таких доводів непокірне духовенство перейшло до підривної роботи. З’явилися пасквілі, де проектований державохід називався потворною в’язницею на двох ногах, поневолянтом, ходячими галерами, відданими на ласку мізкової еліти, яка буде буквально живитися кров’ю мільйонів громадян. Розповсюджувалися брехливі інсинуації, буцімто всі місця у центрах відчування втіхи вже тихцем розподілено між проектантами та їхніми замовниками. Вся ця підбурювальницька робота не мала б успіху (тим більше, що ботанікам якраз удалося вивести сорти квітів, чиї пахощі мали облагороджувальні властивості, тож їхня поява на ринку коїла громадську свідомість, як олія, пролита на хвилі) – але, на жаль, стали відомі деякі таємні документи проекту. Це були протоколи засідань, на яких відповідальні експерти визнавали, що не всі з’їмляни однаково придатні для зайняття відповідних посад у державоході. Певні регіони, особливо задньо‑нижні, призначалися для заселення не досить розвиненими громадянами, тоді як центральна нервова система мала рекрутуватися із заможних громадян Лизантії, як досвідчених у відповідальній діяльності і тим самим призначених для суто розумової праці.

Тож написавши на своїх прапорах антидержавохідні гасла, з криками, що ліпше загинути, аніж перевтілитися в глибини литок чи живота гігантського раба, інсургенти рушили в бій. В загальному хаосі не був почутий голос прибічників «третього шляху». Це були так звані виникалісти. Вони пропонували перетворити геніталії на виникалії, які б у нормальному стані не надавалися до запліднення, але ця здатність виникала б, коли Головний статевий дистрибутор вимикав би імпотенціатор на пульті центральної злягальниці світу – в разі виникнення потреби. Але втрата невелика – все одно цей проект не був би прийнятий.

Війна – точніше, низка локальних, але запеклих сутичок – тривала недовго. Маючи на меті загальне благо і чуючи відповідальність за майбутнє З’їмлі, державоходисти застосували проти невдоволених облагороджувальні гази. Штаб‑квартиру повстанців захопили без кровопролиття, засипавши її з повітря оберемками троянд і фіалок з відповідною дією. Виглядало це бомбардування, за свідченням очевидців, просто чудово.

Та коли вже розпочалися приготування до загального злиття, розгорівся новий конфлікт – цього разу серед самих генженерів. А саме, внесено пропозицію про фундаментальну реорганізацію конструкторських бюро: мали виникнути два окремих об’єднання. Першим стала б Адміністрація Асоційованих Мужів (скорочено – АДАМ), другим – Єдність Витончених Авторок (скорочено – ЄВА). Щоб вирішити сировинну проблему, проектанти поділили б населення З’їмлі навпіл. Будь‑який інший шлях, – говорили автори пропозиції, – не захистить державоходу від гидкого збочення, яке заплямує чисту ідею. А от коли АДАМ та ЄВА укладуть пакт про ненанапад і дружбу, після чого обидві наддержави заходяться поглиблювати співробітництво на основі рівноправності та невтручання у внутрішні справи, то згодом прийде час і для безпосередніх контактів, чий благотворний взаємовигідний вплив охопить геть усі сфери. Завдяки цьому й пересічні громадяни в ході щоденної торговельної та адміністративної діяльності братимуть участь в цих надзвичайно привабливих стосунках, забезпечених гармонійним співробітництвом відповідних органів.

Проти цього плану одразу ж виступила церква, вбачаючи в ньому небезпеку для священницького целібату, не кажучи вже про те, що не буде жодного служителя культу, який освятив би цей зв’язок.

«Ніякі пакти чи угоди між міністерствами та іншими органами не матимуть сили, – говорилося в заяві ради церков, – позаяк у світлі канонічного права ратифікація міждержавних угод не може прирівнюватися до шлюбного таїнства. Отже, пропонований план є закликом до розпусти, проти чого ми категорично протестуємо». Але шальку терезів перехилив не цей протест, а зовсім інше міркування. Оскільки відбулося б повторне сотворіння світу і все почалося б знову від Адама і Єви, то якнайбільше через кілька тисяч років повернулася б та сама тіснява, викликана перенаселенням З’їмлі, цього разу державоходами. Значить, після нового історичного циклу доведеться знову здійснювати злиття, що пахне безвихіддю для цивілізації. В такому випадку кожен державохід майбутньої епохи складався б з мільйонів клітин‑держав. Від такої перспективи затремтіли самі ініціатори й відкликали свою пропозицію.

На периферії суперечок про стать майбутньої держави якийсь мислитель висунув своєрідну космогонічну гіпотезу. Викликане перенаселенням створення державоходів із громадян, – стверджував він, – причому саме за двостатевим проектом, це безсумнівно типове для Космосу явище. Про це свідчить сама природа Всесвіту, збудованого з позитивних та негативних часток, з матерії та антиматерії, і так далі.

Отже, й держави виникають як самці й самиці, розмножуються, а їхні нащадки утворюють нові державні федерації. Цей процес триває безупинно, поступово охоплюючи увесь Всесвіт, так що на питання, з чого складається матерія, слід відповідати: із чистої субстанції державності, сформованої багатовіковою мікромініатюризацією держав, занурених у держави. Оскільки, зменшуючись, вони гублять характерні риси, то можна розпізнати тільки їхню стать, а рештою деталей нехай клопочуться фізики. Можна додати, що той мислитель був відомим юристом‑цивілістом. Його концепція не настільки дивацька, як може видатися. Стверджуючи, що атоми складаються з держав, а держави – з атомів, він, напевне, хотів показати, що матерія, існуючи де‑юре і де‑факто, є цілком законною, становлячи водночас terminus a quo, а також ad quem – тобто, що матерія й право – одне й те ж, тому питання, що було раніше – право чи світ, є безпредметним, якщо вам ясно, про що йдеться.

Зрештою, то був лише епізод, а згадали ми про цю гіпотезу тому, що вона становила останній вияв не сконфедерованої наукової думки з’їмлян.

Отож зупинилися ми, як вам відомо, на варіанті єдиного державного механізму, і по завершенні законодавчих робіт розпочалися роботи тілодавчі. Питання про розподіл до тих чи інших тканин вирішував жереб, бо кожен пхався до особливо привабливих органів, підключивши усі можливі знайомства й протекції. Регулярно вибухали скандали, пов’язані з корупцією. Викриття однієї з найбільших афер – піднебінної – спричинило примусове заслання винних до підшлункової області, де бракувало охочих і зоставалось чимало вакансій. Постійні заворушення утруднювали державотворчий процес – той рвався до духа, той до вуха, і якби цим забаганкам потурали, то замість життєздатного державохода виникла б велетенська голова із пащекою до вух, на безформному тулубі.

Але врешті настала урочиста мить розрізання стрічки, яка оперізувала нашу державу. Розрізали ми її власноручно, бо нікого, окрім нас, на З’їмлі вже не було, і підвелися з риштувань на увесь зріст у тому вигляді, в якому ви нас бачите. Оскільки неможливо провести вас, як дорогих гостей, по всій державі, то залишається зробити короткий усний огляд.

Ось у цій будівлі, що туди‑сюди повертається,