Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Лютий-Лютенко зустрівся із Семеном Гризлом, який розповів про своє «лісове мистецтво», про засади повстанського руху… Отаман наполягав, щоб Іван як сотник перебрав на себе командування повстанцями… Лютий-Лютенко обіцяв, що очолить, але згодом. «А тут що день, то й нові вісті. І всі сумні, страшні, жахливі. То тут, то там десь над селом чи хутором червонять небо заграви пожеж. Чути стрілянину. Виють собаки — довго й різноголосно, що аж лячно стає на душі».[966]

Раптом усе стихло. Більшовики десь зникли. Й Іван вирішив одружитися. Але не з дочкою священика, як умовляла мати, а з сільською дівчиною Валентиною Колос.

А до сотника продовжували приїжджати посланці від різних повстанських ватажків із пропозиціями йти до лісу. Влада ж весь час змінювалася. Ніхто довго не засиджувався в селі: день-два, від сили тиждень — і нова «власть» чимчикує далі, уступаючи місце іншій.

Відсутність порядку завжди на руку злочинцям. Знайшлися ласі до чужого і в Товмачі. Колись вони грабували поміщицькі маєтки, потім взялися за заможних селян, а тоді вже й за інших. Одного разу до господи Лютих зайшли місцеві дядьки:

– Іване Макаровичу, ви ж офіцер… Робіть щось! Дивіться, що робиться… Стріляють, грабують серед білого дня, на очах убивають людей… І Бога не бояться… Організуйте нас!

Останнім поштовхом стало вбивство односельчанина Василя — доброго і працьовитого господаря, який часто дорікав бандитам за грабунки, соромив їх.

Нарешті терпець у хліборобів урвався. Одного разу, коли удосвіта розбишаки верталися додому з награбованим, їх чекало близько тисячі озброєних односельчан. Всіх бандитів (35 осіб) переловили і, попри благання священика, на другий день розстріляли за селом, довкола глинища.

За тиждень розстріляли ще сімнадцятьох… У сусідніх селах робилося те ж саме: селяни карали на смерть збільшовичених односельчан-грабіжників. «От до чого привела більшовицька наука «Грабуй награбоване!», — підбив підсумок Іван Лютий-Лютенко.[967]

Незабаром село знову зайняли більшовики, почалися масові арешти, і Лютий-Лютенко, щоб уникнути в’язниці, пішов у ліс.

На стрімку повстанську стежку Іван Лютий-Лютенко став 1919 року, взявши собі ім’я легендарного ватажка гайдамаків ХVIII ст. Івана Ґонти. Продовжити збройну боротьбу після тяжкого поранення в лавах Армії УНР спонукали масові розстріли, скоєні більшовиками у селі Товмач, звідки походила його дружина. Того дня каральний відділ червоних розстріляв кожного десятого селянина.

Подібні розправи москалі здійснили і в інших звенигородських селах та містечках. Зокрема, у Мокрій Калигірці більшовики розстріляли сімнадцять українців і п’ятьох євреїв, які шили для повстанців чоботи й одяг. За цей злочин Лютий-Лютенко і Семен Гризло мусили помститися.

Нашвидкуруч зібрали в Сухій Калигірці понад тисячу козаків. Близько третьої ночі, знявши застави, наскочили на заспаних москалів. Мало кому з клятих напасників пощастило врятуватися. Як зійшло сонце, гайдамаки пішли на пошуки тих, що поховалися в ярах. Знаходили і безжалісно добивали.

Вістка про славну перемогу блискавично рознеслася по селах. І до Гризла та Ґонти звідусіль почали сходитися гайдамаки.

Нові бої з червоними не забарилися. «Большевицькі частини складалися з ідейних добровольців, що відбули військову службу, велика більшість із них і на фронтах побувала, отже — фахова, кваліфікована армія забіяк та горлорізів, — писав Лютий-Лютенко. — А наші повстанці-партизани — це в основному «зелепухи», новачки у воєнному ділі. Навіть не всі уміли орудувати як слід зброєю. Чимало було таких, що, крім обріза, ніколи не тримали в руках іншої зброї. Треба було навчати, як користуватися рушницями та кулеметами різних конструкцій, як кидати бомби, щоб самому себе не зірвати і не покалічити побратимів, як закладати міни і як їх знешкоджувати. Все це забирало багато часу… До того ж ще й амуніції не було в нас достатньо, доводилось щадити. І коли, наприклад, один управлявся у стрілянні чи киданні гранат, то десяток інших приглядалися збоку, як і що коли робиться, чекаючи нетерпеливо на чергу… З харчами клопоту у нас не було. Селяни в усьому нам сприяли. Ніколи ні в чому не відмовляли. Навпаки — самі допитувалися, чого нам бракує, і пропонували все, що мали, бо знали, що ми їх захищаємо… А от щодо зброї та амуніції було скрутно. Рушниці, багнети, шаблі можна було ще роздобути без труду, але кулі до різних рушниць, гранати, кулемети тощо треба було здобувати у большевиків.

Спочатку, як організовувалися повстанці, то кожний, хто йшов до «яру», приносив із собою зброю… Чимало й селяни привозили, що мали закопане або те, що знаходили випадково, залишене чи загублене військами. Але всі ці запаси скоро зужилися і для нас лишалося єдине «постачання» — відбивати зброю і амуніцію у большевиків. Треба було добре й обережно слідкувати за якоюсь большевицькою частиною і наскочити зненацька, щоб розбити її і захопити в свої руки обоз, де було все те, чого нам дуже дошкульно бракувало».[968]

Поблизу Товмача Іван Лютий не оперував. Хоч і називався він отаманом Ґонтою, все ж хтось із селян міг впізнати його і розтарабанити в селі. Тоді й отамановій родині довелося б пізнати, що таке лихо…

Влітку 1920 року, під час наступу білогвардійців під командуванням генерала Андрія Шкуро, розвідники повідомили, що зі Знам’янки тікають більшовики. Їх було там близько трьох тисяч. Вони мали багато зброї, боєприпасів, харчів і різних товарів. Ґонта, не гаючись, зв’язався з отаманами Загороднім і Заболотним, які тоді стояли у Чорному лісі, щоб разом наскочити на червоних.

«Большевики, мабуть, порахували нас за денікінців… У паніці… залишили нам усе своє добро. Але, втікаючи, зорієнтувалися, що ми нерегулярна армія. Невелика частина їх круто повернула назад та вдарила по нас. Ми большевиків перемогли, але в одчайдушному, завзятому бої і з великими втратами в людях: у нас було коло п’ятдесяти