Читати книгу - "Диво"

Києва чи хоч будь-куди на Україну. Навіть до Москви не стала повертатися. Написала чоловікові коротку листівку і подалася «через усю карту», аж на Курільські острови. Перед тим була вже кілька разів у Сибіру, на Камчатці, верхи проїхала Монгольські степи, з альпіністами штурмувала Ешбу – однаково не помагало. Тепер пливла на Шикотан. Острів посеред розтелесованого протягом цілого року океану. Жодне судно не може пристати до берега. Тоді роблять плашкоут. Що це таке? Звичайний дерев’яний пліт, який спускають з судна, потім навантажують на нього те, що треба переправити на берег, і кілька божевільних таких, як вона, пускаються на волю хвиль, і їх несе до скель і трахкає об каміння, а вже там як поведеться – хто вціліє, а хто й… Однак їй пощастило, хвиля була не дуже велика, обійшлися без плашкоута, суденце вистрибувало коло причалу, щоправда, трапа поставити не вдалося, вивантажували все, в тому числі й людей, з допомогою лебідок, вона теж відбула цю подорож у ящикові, зачепленому лебідкою, враження було досить нещоденне, однак для мистецтва не являло собою, здається, цінності. Картини не напишеш. Та й розповісти кому-небудь… Навряд чи справить враження… Але там їй відкрилася нарешті одна річ. Вона зрозуміла, що їй заважало весь час, від чого вона втікала. Втікала від благополуччя. Не створена була для цього. Не любила влаштованості, спокою, затишку. Знову ж таки сказати про це неможливо. Буде надто пишно й неправдиво.

– Знаєте що? – нарешті порушила мовчання Тая і глянула на Отаву своїми різнобарвними лиховісними очима. – Мені чомусь здалося, що ви, попри всю трагічність, яку носите в собі… не знаю, як точніше висловитися…

– Кажіть прямо, – підбадьорив її Борис, не догадуючись, про що вона поведе мову.

– При всьому тому ви, – вона знов замовкла, підшукуючи належні слова, – все ж таки ви не з тих людей, які б могли відмовитися від якогось свого… ну, я б сказала, благополуччя заради…

– Благополуччя? – здивувався Отава. – Яке ж благополуччя?

– Ну, скажімо… ваш Київ, ваша робота, ваше професорство, ваша Софія, в яку ви мене так і не повели чомусь, а чому саме – я тепер лиш здогадалася: вам боляче гуди йти з жінкою, що, може, трохи сподобалася вам, як чоловікові, але не як професорові Отаві, синові професора Гордія Отави…

– Якась нісенітниця, – пробурмотів Борис. – Таю, ви несправедливі щодо мене.

– Слухайте, слухайте, майте відваги бодай стільки, щоб вислухати, що вам скаже жінка… От ми з вами стоїмо тут без свідків, ніхто нічого не знає про наші з вами стосунки, не про це мова… Отже, ви можете говорити прямо й щиро. Скажіть: ви могли б кинути все це заради… ну, в даному випадку – заради мене? При умові, звичайно, що я саме та жінка, яка вам може подобатись, яку ви шукали все життя і, нарешті, знайшли. Хай це була б не я, хай інша жінка. Але чи могли б ви?

– Чи міг би?

– Так, так, і не думайте довго, відповідайте відразу, бо тільки відповідь без вагань можна вважати щирою, йдеться про людські взаємини, тут не торгуються, не розраховують з холодним серцем. Кажіть: так чи ні?

– Мабуть, ні, – сказав твердо Борис, – бо це просто безглуздо.

– Пр авильно. Я так і знала. Мотивування не потрібні. Не треба посилатися на ваш обов’язок перед пам’яттю батька, перед наукою, перед рідним містом. Все це правильно. Я тільки хотіла знати.

– Але ж це нагадує дослід, який проводять на собаках абощо, – образився Борис.

– Треба знати, з ким ведешся. Ви думали, чим мені сподобалися? Що професор? Начхати! Фресками? Сама намалюю всі ваші фрески…

– Вони неповторні, – нагадав, ще більше ображаючись уже й за свій собор, Отава.

– А я – повторна? Ще буде колись така? Чи, може, була вже? Ніколи й ніде! Людина з’являється один раз і щезає, і це найнеповторніше й найпрекрасніше з усього, що може бути. Але ви ще не дослухали до кінця. Ви сподобалися мені ще там, коло моря, – вона оглянула його з голови до ніг, мовби пересвідчувалася, – ви сподобалися мені тільки тому, що у вас… довгі м’язи…

– Що-що? Які м’язи?

– Ну, є люди з короткими м’язами, є з довгими… Волокна м’язів… Власне, це анатомія… Але в мене своєрідний забобон: вірю тільки тим, у кого м’язи – довгі.

– Слухайте, – він не знаходив слів од несподіванки, – це… це ж расизм! Та ні, просто якийсь ідіотизм… М’язи… Але ж я не борець, не боксер, навіть не молотобоєць! Голову ви в мене помітили чи ні?

– Тільки згодом. Голова якраз вам заважає.

– Щоб я пожертвував усім заради вас, любительки… цих довгих м’язових волокон? В такому випадку я теж відплачу вам тим самим… Ворогувати – так ворогувати до кінця.

– Я не збиралася з вами ворогувати.

– Я теж. І те, що вам скажу, не буде таким прямим і гострим, як ваше… Просто, коли хочете, розповім вам одну невеличку новелку.

– Ви ще й пишете новели?

– Ні, це Андре Моруа. У нас її не перекладали.

– Навіть так? Ви такий милий? Хочете зробити для мене несподіванку?

– Та ні. Просто розповісти хочу. Досить прозора мораль. Але гарно написано.

– Що ж, коли гарно…

– Мовиться там про паризького юнака, який півстоліття тому затримався перед вітриною торговця картинами при вулиці! Сент Оноре. Юнак був студент, бідний і так далі. На виставці побачив картину Моне «Собор у Шартрі». Моне тоді ще не був популярний, але студент мав вигострене око і природне почуття краси. Зачарований картиною, він наважився увійти до склепу й запитати про ціну. «Мій боже, – вигукнув гендляр, – картина в мене висить аж он відколи. Можу поступитися нею за якихось дві тисячі франків». У студента не було двох тисяч франків, але він мав досить заможних родичів у провінції. Його дядько прямо сказав перед від’їздом до Парижа, щоб, коли