Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

Агата тряслася разом з людьми, що нагадували щільно розвішану мокру грубу білизну; важко було зберегти цілим плетиво думок, але вона стояла з упертим обличчям і намагалася втримати це плетиво, щоб воно не розпалося. Вона хотіла донести його до Лінднера неушкодженим. Вона це плетиво навіть звузила. Усе її ставлення до Бога, якщо вже вдаватися до цього ім’я в такій незвичайній ситуації, обмежувалося тим, що перед нею щоразу (коли життя ставало надто гнітючим і відразливим або — а це було щось нове — надто привабливим) поставало якесь тьмаве подвійне світло. Тоді вона у своїх пошуках стрімголов кидалася в те світло. Ось і все, що вона могла сказати про це, поклавши руку на серце. А результату ніколи не було. Так вона казала собі під поштовхи коліс. І воднораз усвідомлювала, що тепер їй, по суті, нетерпеливилося побачити, як її незнайомець вийде з цієї історії, розплутати яку вона довіряла йому, немовби заступникові Бога; адже для такої місії велика неприступність мала вділити йому й трохи здогадливости, адже Агата, стиснута зусібіч незнайомими людьми, тим часом твердо вирішила нізащо не зізнаватися йому відразу в усьому. А вийшовши з омнібуса, вона несподівано виявила в собі глибоко сховану переконаність, що цього разу все буде не так, як звичайно, і що вона ладна навіть на свій страх і ризик вивести щось зовсім незбагненне з подвійного світла на світло денне. Може, ці надміру сильні слова Агата відразу взяла б назад, якби вони взагалі дійшли до її свідомости; але там були тепер не слова, а просто розгублене почуття, від якого її кров скипала, наче від вогню.

Тим часом чоловік, до якого оце линули такі гарячі почуття й фантазії, сидів зі своїм сином Петером за обіднім столом, тому що обідали тут, за добрим давнім звичаєм, ще рівно ополудні. У його оточенні не було нічого «люксусового» чи, краще сказати, надмірного; бо друге слово відкриває нам сенс, що його перше, чужоземне, закриває. А втім, адже й «люксусовий» має значення чогось надмірного й зайвого, що його нагромаджує, мабуть, гуляще багатство; а «надмірне», навпаки, означає не так «понад міру» (і в цьому сенсі «люксусове»), як «надлишкове», й означає тоді таке, що трохи вихлюпується через вінця побутового затишку — тобто надлишкову зручність і розмах європейського життя, яких позбавлені лише цілковиті злидарі. Лінднер проводив різницю між цими двома поняттями розкоші, й коли розкоші в першому значенні в його оселі не було, то в другому вона була. Щойно відчинялися вхідні двері, відкриваючи очам у міру просторий передпокій, як уже зринало це своєрідне враження, що про нього навіть важко було сказати, звідки воно бралося. Згодом, роззирнувшись, годі було не помітити жодного з пристроїв, створених на службу й пожиток людині. Особлива підставка, спаяна з бляхи й покрита емалевою фарбою, дбала про парасольку від дощу. Грубошерста постілка знімала з черевиків бруд, якщо його лишала на них спеціальна щітка. У настінній кишені стриміли дві щітки для одягу, і не бракувало й вішака для пальт і плащів. Освітлювала передпокій електрична лампочка, тут висіло навіть дзеркало, й усі ці речі були щонайкраще доглянуті, а в разі пошкоджень їх вчасно замінювали новими. Однак лампочка горіла дуже тьмяно, і при ній було ледве видно, де що лежить чи стоїть; на вішаку було тільки три гачки; у дзеркалі ставало місця лише для чотирьох п’ятих обличчя дорослої людини, а постілка була саме такої якости й така завтовшки, що ноги в її м’якості ще не тонули, але підлогу вже відчували. А втім, описувати дух цієї оселі, вдаючись до таких подробиць, — марна праця; зате досить було лише переступити поріг, щоб відчути цей дух загалом, пройнятися своєрідною атмосферою не суворости й не недбальства, не заможности й не бідности, не пікантности й не несмаку, а саме того твердження, що випливає з двох заперечень, яке найкраще передають слова «брак марнотратности». Але це — досить було тільки ввійти до внутрішніх кімнат — зовсім не означало, що тут бракувало відчуття краси, ба навіть затишку, бо те й те пильний погляд помічав у всьому. На стінах висіли чудові ґравюри в рамках, вікно біля письмового столу прикрашав кольоровий вітраж із зображенням лицаря, який зграбним рухом звільняв від дракона діву, а у виборі кількох розмальованих ваз, де стояли гарні паперові квіти, у придбанні, хоч господар і не курив, попільниці, та й у численних дрібничках, що немовби кидали світло на те коло поважних обов’язків, яких вимагає утримання будинку й догляд за ним, Лінднер дав уволю розгулятися своєму смаку. І все ж повсюди й крізь усе прозирала дванадцятигранна строгість кімнатної форми, мовби нагадуючи про суворість життя, про яку не можна забувати й серед такого затишку; і навіть там, де що-небудь по-жіночому недисципліноване — яка-небудь вишита хрестиком серветка, подушечка з трояндами чи абажур із шлярочкою — порушувало, лишившись від минулих часів, цю єдність, вона була однаково досить глибока, щоб завадити сибаритській стихії зовсім вийти за рамки.

А проте цього дня — і не вперше від учорашнього — Лінднер мало не на чверть години спізнився до столу. Він був уже накритий; тарілки — по три, стосиком одна на одній, перед кожним із двох місць — докірливо поглядали на нього своїми круглими очима; скляні підставки для столового начиння, на яких ножі, ложки й виделки позастигали, мов гарматні цівки на лафетах, і згорнені в трубочки серветки в кільцях вишикувалися, наче військо, покинуте своїм Генералом напризволяще. Лінднер хутко прихопив із собою пошту, яку зазвичай переглядав перед обідом, поквапився з нечистим сумлінням до їдальні й, збентежений, не міг узяти втямки, що, власне, тут сталося. Схоже, він не вірив власним очам, бо ту ж мить з інших дверей і так само поквапно до кімнати ввійшов його син Петер, так ніби хлопець тільки й очікував на батька.

43. Доброчинець і ледащо.

Але ще й Аґата

Петер був досить показний хлопець років сімнадцятьох, чималий зріст Лінднера в ньому поєднувався з кремезнішою, ніж у того, статурою, яка цей зріст і вкорочувала; він сягав батькові лише до плечей, але його голову, схожу на кутасто-круглу кеґельну кулю,