Читати книгу - "Все королівське військо"

— А чорт!.. Ну кажіть уже, кажіть!

Та Хазяїн не сказав. Не сказав і слова. Лише повільно підійшов і став перед Джіммі. А тоді так само повільно простяг праву руку й поклав на плече Джіммі. Не поплескав його по плечу. Просто поклав руку, як часом роблять, щоб заспокоїти розгарячілого коня.

Тепер він не дивився на Джіммі, а обвів поглядом решту гравців.

— Хлопці,— мовив він,— я прийшов сказати вам лиш одне. Я знаю, ви зробили все, що могли.

Він стояв, не забираючи руки з плеча Джіммі, і чекав, поки до них дійдуть його слова. Джіммі заплакав.

Тоді Хазяїн сказав:

— І певен: ви й далі робитимете все, що зможете. Бо я знаю, яка у вас міцна закваска.

Він знову помовчав. Тоді забрав руку з плеча Джіммі, повільно повернувся і рушив до дверей. А там спинився і знов повів очима по роздягальні.

— І я хочу сказати, що не забуду вас,— промовив він і вийшов.

Тепер Джіммі плакав уже по-справжньому.

Слідом за Хазяїном я вийшов надвір, де оркестр грав тепер бадьорий марш.

Коли почалася друга половина, хлопці вийшли на поле, жадаючи крові. Уже на початку третьої чверті вони приземлили м’яч за лінією Джорджії, а невдовзі, здобувши ще очко з подачі, зрівняли рахунок. Хазяїн сприйняв це з похмурим задоволенням. У четвертій чверті Джорджія притисла наших у небезпечній зоні, хлопці стримали натиск, але потім пропустили гол з поля. Так гра й закінчилася: десять—сім84.

Одначе ми ще мали змогу виграти першість асоціації. Для цього треба було перемогти в решті матчів сезону. Наступної суботи Том Старк знову вийшов на поле. Вийшов тому, що Хазяїн дав жару Біллі Мартінові. Тільки тому — так сказав мені сам Хазяїн.

— І як Біллі Мартін це з’їв? — спитав я.

— Він би не з’їв,— відповів Хазяїн.— Я запхав йому в горлянку.

Я нічого на це не сказав і нібито навіть і взнаки нічого не дав. Але Хазяїн повернув до мене голову й промовив:

— Зрозумій ти, я не дам йому пропустити таку нагоду. Ми маємо шанс виграти першість асоціації, а той негідник хоче все занапастити.

Я й тепер промовчав.

— Не про Тома ж ідеться, їй-богу, а про першість,— не вгавав він.— Не в Томові річ. Якби йшлося тільки про нього, я й слова б не сказав. А якщо він ще хоч раз порушить режим, я йому голову об підлогу розіб’ю. Помолочу своїми руками. Богом присягаюся.

— Том хлопець здоровий,— зауважив я.

Хазяїн ще раз заприсягся, що не дасть йому попуску. Отож наступної суботи Том Старк знову вийшов на поле, знову мчав з м’ячем, щось середнє між балериною і паровозом, і трибуни волали: «Том! Том! Том! Ура!» — бо він був їхній улюбленець, і рахунок був двадцять—нуль, і університет знову мав реальні шанси на перемогу в чемпіонаті. Залишалося ще дві гри. Одна, легка,— з технологічним коледжем, а на День подяки — вирішальна.

З технологами усе йшло гладенько. У другій половині, коли університет уже мав солідну перевагу, тренер випустив Тома — просто задля розминки. І Том улаштував для трибун невеличку виставу. Вона була невимушена, блискуча й зухвала. Здавалося, йому все за іграшку — так легко він робив своє діло. Та ось, після того як він одірвався й промчав з м’ячем сім ярдів, його знесла друга лінія, і він не вставав.

— Під дихало врізали,— мовив Хазяїн.

А Малюк Даффі, що сидів з нами в губернаторській ложі, докинув:

— Та певне, але нашого Тома цим не злякаєш.

— Звісно, що ні, хай їм чорт,— погодився Хазяїн.

Одначе Том так і не встав, його підняли й понесли до роздягальні.

— Таки добре врізали під дихало,— сказав Хазяїн, ніби йшлося про погоду. А тоді: — Ти диви, Екстона випускають. Той Екстон непогано грає. Ще рік — і буде класний футболіст.

— Непогано, але до Тома Старка йому далеко. Том Старк — оце я розумію,— заявив Даффі.

— Зараз буде пас, ось побачите,— промовив Хазяїн упевненим тоном знавця; але весь час нишком позирав на процесію, що посувалася до роздягальні.

— Заміна: замість Старка — Екстон,— прокричав гучномовець над трибунами, і ватажок уболівальників дав команду привітати Тома Старка. Вони дружно заревли, а ватажок та його помічники вимахували руками, скакали й підкидали в повітря свої мегафони.

Мʼяч знову ввели в гру. Як і передрікав Хазяїн, наші зробили пас. Дев’ять ярдів — і перша спроба.

— Перша спроба на двадцятичотирьох’ярдовій позначці «Техно»,— оголосив гучномовець. Потім додав: — Том Старк, травмований у попередньому прориві, починає приходити до пам’яті.

— Що? Травмований? — луною озвався Малюк Даффі. А тоді ляснув Хазяїна по плечу (він страх як любив ляскати Хазяїна по плечу на людях, щоб показати, яка між ними дружба) і додав: — Та де там їм вибити з гри нашого Тома, еге ж?

Хазяїн на мить спохмурнів, але нічого не сказав.

— Хіба що на часинку,— розпатякував Даффі.— Цей хлопець — надто міцний горішок для них.

— Хлопець міцний,— погодився Хазяїн. Потім з величезною увагою зосередився на грі.

Гра була нудна, але чим нудніша вона ставала, тим пильніше він стежив за нею і тим завзятіше виявляв свою радість. Наші приземляли м’яч з методичністю автомата, що викидає з себе шніцелі. У грі було не більше спортивного азарту, ніж у закладі на те, чи потече вода з гори. Одначе Хазяїн бурхливо радів щоразу, як наші проходили три ярди. Він ще не вгамувався після вдалого пасу, що вивів їх на шестиярдову позначку технологів, коли перед ложею з’явився якийсь чоловік і, скинувши капелюха, покликав:

— Губернаторе Старк… Губернаторе Старк…

— Га? — озвався Хазяїн.

— Там лікар… у роздягальні… він питає, чи не зайшли б ви на хвилинку,— мовив той чоловік.

— Дякую,— відповів Хазяїн.— Скажіть йому, що я зараз прийду. Ось хай тільки цього приземлять.— І знову зосередив усю увагу на полі.

— Якого біса,— почав був Даффі.— Нічого там немає, я певен. Та хіба наш Том…

— Помовч,— звелів Хазяїн.— Хіба не бачиш — я дивлюся!

А коли м’яча