Читати книгу - "Житія Святих - Листопад, Данило Туптало"

Був у Царгороді при церкві святої Софії один великий дім, його називали садом любові, — в ньому було від давніх літ зібрано велику кількість книг, числом тричі по сто тисяч і три тисячі. Через це премудрі люди там пробували, отож, не можучи їх до своєї іконоборчої єресі прихилити, цар повелів своїм воїнам той дім обкласти довкола хмизом і запалити — і так спалили його із книгами і з премудрими тими людьми. Новопостановлений же патріярх Атанасій-єретик, догоджаючи цареві, повелів Спасителевого образа, котрий був на мідних воротах, скинути долі. І коли воїн приставив драбину й поліз нею до Христового образу, бажаючи повелене учинити, деякі благочестиві жінки, які натоді нагодилися, розпалилися ревністю за благочестям, схопили руками ту драбину і скинули її на землю — з нею-бо і воїн упав долі, розбився й помер. Вони ж подалися старатливо до святої церкви, — в ній був тоді патріярх, як "гидота спустошення", на місці святім стояв, — закричали на нього, називаючи його найманцем та вовком, а не пастирем, і найменовуючи розорителем святих догм, ще й камінням на нього кидали. Патріярх же сорому, а заразом і страху наповнився, побіг до царя, звіщаючи йому про безчестя, якого зазнав од жінок. Цар же запалився гнівом, відтак послав воїнів своїх із оголеними мечами, щоб відомстити патріярхове безчестя. І посічені були ті святі жінки за виявлену ревність у благочесті. І настала тоді вірним печаль велика: багатьох у вузах і темницях тримали, інших мучено й нещадно забивано; багато покидало доми свої, і села, і маєтки — виходили в пустелі та незнайомі місця, боячись мук і ховаючись од мучителевої руки.

У той час і батьки блаженного Стефана хотіли вийти з вітчизни своєї через люте гоніння на правовірних, щоб непорочно зберегти своє благочестя, але чекали, щоб підріс син, аби віддати його на Божу службу в іночий чин, як обіцяли. Вирішили, що некорисно віддавати його до візантійських монастирів через примноження іконоборчої єресі, відтак віддали його на Авксентієву гору, яка була у Витінії, що назву свою взяла від преподобного отця Авксентія, котрий перший там поселився, проходячи безмовне життя, адже усамітнене було те місце, чуже всіляким поговорам та сум'яттям. Була-бо на верхівці гори тієї печера, в якій святі отці один за одним пробували: після святого Авксентія був учень його Сергій, наслідувач святого його життя; після Сергія дивний у чеснотах Вендіян, відтак блаженний Григорій, а по ньому преподобний Іван — до нього й привели батьки сина свого, блаженного Стефана, який мав шістнадцять літ, і вручили його тому святому старцю, вмоливши його, щоб одяг в ангельський образ його і щоб навчив Богові служити. Старець же, на Стефана подивившись і провидячи в ньому прозірливими очима Божу благодать, рече: "Воістину Дух Божий почиває на цьому хлопцеві" — і, прийнявши люб'язно, постриг його і наставляв на подвиги іночого життя. Блаженний же юнак Стефан із ангельським образом і життя ангельське на себе прийняв, являвся в новоначаллі своєму досконалим іноком, бо пощення його було велике й молитва ненастанна, норов же покірливий, вуста мовчазні, серце смиренне, дух замилуваний, тіло ж із душею чисті, дівство непорочне, убогість істинна, а відречення від добр пустельницьке; послушання ж його було без нарікань, повинування старатливе, діяння терпеливе; і праця щира в тому найбільше була, що вода, якої щодень мали потребу, вельми далеко від них відстояла — її ж бо блаженний Стефан, щодня проходячи довгу відстань дороги і на висоту гори із великими зусиллями виходячи, приносив, — таким морив себе трудом, одначе ніколи не посумував і не перечив, мав-бо по Бозі до преподобного наставника свого із повинуванням і любов невлесну й нелицемірну. А інші його чесноти, подвиги і праці, в яких управляв себе із юності, хто повість? Наставник, бачачи його, веселився духом і богодухновенними своїми словами та повчаннями, як диханням вітра вогненне вугілля, так серце його розпалював на дбайливішу роботу для Бога й теплішу любов і страх до Нього чистий.

Був і сам наставник, преподобний Іван, досконалим мужем у чеснотах і наповнений благодаті Духа Божого та пророчого дару. Якось, ото, блаженний Стефан прийшов з якогось послушання і знайшов святого свого старця, коли той поклав голову свою на віконце печери і гірко ридав. Стефан же став перед віконцем, чекаючи звичайного від старця благословення, і довго стояв мовчки, дивуючись гіркому старцевому риданню, і не смів його запитати, яка ж причина того плачу. Одначе сам старець мовив: "Ти винуватець, — сказав, — улюблений сину, ридання мого, про тебе я так гірко плачу; відкрив-бо мені Господь, що місце це тобою має бути розбудоване і зросте, але від іконоборців швидко прийде в розор та запустіння". Блаженний же Стефан, почувши це від свого вчителя, зітхнув тяжко та й рече: "Чи про мене, чесний отче, щось тобі відкрив Господь? Що зі мною має статися? Як провидів ти про мене? Чи загину і я, переможений розпутним їхнім єретичним ученням? Старець же відповів: "Ні, дитино, не буде тобі того ніколи, одначе з апостолом кажу: "Отож уважай, щоб поводитися обережно". Як маєш тоді ходити? Писане-бо є: "А хто витерпить аж до кінця — той буде спасенний". І багато оповів йому, розказуючи про все, що має бути потім.

Тим часом помер Стефановий батько, про що довідався Стефан і пішов із благословення духовного свого отця у Візантію і, пошанувавши належним похованням плотського родителя, продав усі, що залишилися після нього, маєтки та й роздав убогим. Узявши ж матір із одною сестрою (уже-бо друга його сестра інокувала, постригшись, у дівочому монастирі, що був в Візантії), повів їх до монастиря святих Жон, котрий був збудований і освячений самим згаданим преподобним Авксентієм і названий ним Трихинарія, тобто Волосяний, — і це, з одного боку, за жорсткість та незручність дороги, яка веде до того монастиря, а по-друге, за тісноту життя тих, котрі чинять там подвига, і через гострість одеж їхніх волосяних. Там-ото постриг їх в іноцтво, сам-бо повернувся до преподобного свого наставника, вправляючись у звичайних іночих трудах та подвигах.

Невдовзі отець і вчитель його преподобний Іван відійшов до Господа; над ним же поплакавши достатньо, прикликав пустельників, що були там близько, і з ними чесне тіло святого отця зі слізьми та риданнями і з належним співом поховав. І лишався сам у тій печері, маючи тоді мало більше тридцяти років. Наслідувавши печеру свого