Читати книгу - "Вершник без голови"

— Та ні, ні, він їде сюди! Дивіться! Просто до форту! Друге спостереження слушне. Загадковий вершник

справді їде в бік великого дуба. Але ту ж таки мить його кінь, ніби наперекір цим словам, нараз спиняється серед прерії і немовби розглядає звідти натовп. Певно, йому не подобається те, що він бачить, бо він гучно форкає, а потім пронизливо ірже.

Пильна увага, яку збудило зізнання підсудного, миттю згасає. Людям здається, що ця примарна з'ява, яка так раптово постала перед ними, ховає в собі розгадку всіх таємниць.

Більшість глядачів зриваються з місця й кидаються до своїх коней. Навіть присяжні не можуть встояти перед спокусою, і щонайменше шестеро з дванадцятьох розбігаються врізнобіч, щоб і собі пристати до гонитви за вершником без голови.

Тим часом його кінь не стоїть на місці. Тільки-но вгледівши вершників, що рушили до нього, він круто повертає і з диким іржанням чимдуж мчить назад у прерію. Гурт вершників галасливо жене за ним.

Розділ ХСІ

ГОНИТВА КРІЗЬ ХАЩУ

І переслідуваний, і переслідувачі мчать навпростець через прерію до смуги заростей, що починається за десять миль від форту. Та ще далеко від неї щільний гурт переслідувачів починає рідшати й скоро перетворюється на звивисту вервечку. Вершники один по одному відстають — їхні коні не витримують виснажливої гонитви під пекучім сонцем. Лише кілька чоловіків наближаються до заростей, і тільки двоє в'їжджають у хащу слідом за втікачем, що не спиняючись зникаєміж дерев.

Найближче до нього вершник на сірому мустангу, якого він люто підганяє хлистом, острогами й криком. За ним на чималій відстані скаче високий чолов'яга у повстяному капелюсі та вицвілій сукняній куртці. Він сидить верхи на старій худющій конячині — ніхто й не подумав би, що вона буває така жвава. Та вершник підганяє її не хлистом; не острогами й не вигуками, а в інший спосіб: час від часу він штрикає її в крижі вістрям свого мисливського ножа.

Ці двоє вершників, що й далі проводять гонитву, — Кассій Колхаун і Зеб Стамп.

На своєму прудконогому сірому мустангу Колхаун має видиму перевагу. До цього додається і його непохитна рішучість довести своє діло до кінця — так наче від того залежить його власне життя.

Старий мисливець так само сповнений рішучості. Замість. Їхати, як завжди, поволі, звірившись на свій хист слідопита, цього разу він вочевидь постановив собі не спускати ока з переднього вершника, неначе мав на це не менш поважні причини.

Незабаром обидва зникають у хащі, і ті поодинокі вершники, які ще тягнуться слідом за ними, гублять їх з поля зору.

Троє вершників женуть крізь хащу. Женуть не навпростець, а прогалинками й звіриними стежками, раз у раз круто повертаючи та обминаючи лісові перешкоди.

Вони мчать уперед крізь зарості й чагарі, безбоязно наражаючись на гострі шпичаки кактусів та колючки акацій. Тріщить, ламаючись, гілля, і сполохані цим наглим вторгненням птахи з криком летять геть.

Зграя чорних грифів, шугнувши вгору з сухої гілляки, ширяє високо над хащею. Інстинкт підказує їм, що така запекла гонитва доконче має завершитися чиєюсь смертю. І широко розплатавши темні крила, хижаки не відстають від вершників.

Передній вершник тепер має перевагу над тими двома, що скачуть позаду: він сам обирає дорогу, а їм лишається тільки гнатися за ним. І хоч він не набагато випередив своїх переслідувачів, вони вже не бачать його за деревами, так само як і один одного. Жоден з трьох вершників уже не бачить двох інших, і тільки грифам згори видно їх усіх.

Заїхавши за дерева, передній вершник дістає ще більшу перевагу. Він може собі чимдуж мчати далі, тоді як переслідувачі мусять стримувати коней, щоб не збитись із сліду. Щоправда, вони ще чують тупотіння копит та хрускіт гілля там, де він скаче, але з того мало користі, і першого переслідувача починає брати розпач. З кожним поворотом вершник без голови начебто все більш віддаляється, і ось уже, нарешті, не чути й тупотіння його коня.

— Ах ти ж клята почвара! — з лютою досадою вигукує Колхаун. — Знову втече! Та воно б і начхати, коли б оце за ним гнався тільки я. Але ж цього разу я не сам. Позад мене той старий диявол. Коли я в'їжджав у зарості, він був менш як за триста ярдів… Невже не можна збити його з дороги? Та ні, він надто добре бачить сліди… А втім, клянуся Богом, таки можи а!..

З цими словами відставний капітан напинає поводи й, повернувши коня боком, оглядається на стежку, якою щойно проїхав. Він роздивляється її так, наче виміркував певний план і тепер шукає підхожого місця. Водчас руки його з гарячковим поспіхом налаштовують карабін. Та весь його вигляд виказує нерішучість, ніби він ще не зважився остаточно.

І зрештою, трохи подумавши, Колхаун змінює свій намір,

— Ні, не можна! — бурмоче він. — За ним їдуть інші. Може, й хтось із них тямить у слідах. Вони ж напевне знайдуть труп. Та й постріл почують. Ні, ні, це не годиться.

Він стоїть ще якусь хвилю, наслухаючи. Ні попереду, ні позаду не чути й звуку, тільки вгорі шурхотять крила грифів. Дивна річ — ті хижі птахи кружляють над ним!

— Еге ж, він уже, мабуть, зовсім близько… От же клятий неталан, що за старим тягнуться й інші! Коли б не вони, була б чудова нагода спекатися цього шпига. Та ще й так просто!

Ні, не так просто, як ви собі гадаєте, Кассію Колхауне. І якби птахи, що ширяють над вами, вміли говорити, то, може, сказали б вам про це: вони ж бачать, як наближається Зеб Стамп — так, що годі й думати заскочити його зненацька. Тим-то його і не чути.

— Ото було б добре, якби він збився зі сліду! — міркує Колхаун, знов повертаючи коня на стежку.-'Та в кожному разі мені треба слідкувати далі, поки зможу, а то ще, гляди, комусь із тих дурнів таки поведеться. Але ж і я йолоп — згаяв тут стільки часу! Як я тепер не покваплюся, той старий пес наздожене мене, й тоді мені не вистрілити, хоч би й випала нагода. Хай йому чорт, це було б найгірше!

І, вдаривши острогами свого сірого мустанга, відставний капітан рушає далі так швидко, як тільки може на звивистій стежці між дерев. Та, проїхавши ярдів двісті, він знову спиняється, і на обличчі його проступає подив і радість: попереду, кроків за двадцять