Читати книгу - "Фараон"

світу. Завдяки йому пустельна долина перетворилася на родючий край Фаюм, де жили в добробуті близько двохсот тисяч жителів. У цій провінції, поряд з пальмами і пшеницею, вирощували найпрекрасніші троянди. З них робили трояндове масло, яке славилось в усьому Єгипті і за його межами.

Існування Мерідового озера було пов’язане з іншим чудом мистецтва єгипетських інженерів — з каналом Іосифа.

Цей канал, що мав двісті кроків у ширину, тягнувся на кілька десятків миль по західному березі Нілу. Розташований за дві милі від річки, він зрошував землі, що лежали біля Лівійських гір, і відводив воду в Мерідове озеро.

Навколо краю Фаюм підносилось кілька давніх пірамід і багато менших гробниць. А на його східному кордоні, поблизу Нілу, стояв славетний лабіринт (Лопе-рогунт). Він був теж збудований Аменемхетом і мав форму величезної підкови, яка займала ділянку землі на тисячу кроків у довжину і шістсот у ширину.

Споруда ця була найбільшою скарбницею Єгипту. В ній спочивали мумії багатьох уславлених фараонів, знаменитих жерців, полководців і будівничих. Тут лежали також останки шанованих тварин, особливо крокодилів. Тут, нарешті, зберігалися нагромаджувані протягом століть багатства єгипетської держави, про які зараз важко навіть скласти собі уявлення.

Лабіринт не був неприступним, зовні і не охоронявся. Стеріг його невеликий загін воїнів жрецького війська та ще кілька жерців випробуваної чесності. Скарбам не загрожувала ніяка небезпека, бо ніхто, за винятком цих кількох осіб, не знав, де саме шукати їх у Лабіринті, що поділявся на два поверхи: надземний і підземний, в кожному з яких було по тисяча п’ятсот кімнат…

Кожен фараон, кожен верховний жрець, нарешті, кожен головний скарбник і верховний суддя повинні були одразу ж після прийняття посади власними очима оглянути державні скарби. Проте жоден із сановників не тільки не потрапив би туди, а навіть не міг би уявити собі, де міститься скарбниця — в головному корпусі чи в котромусь крилі, над землею чи під землею.

Були такі, яким здавалось, що скарбниця справді міститься під землею, далеко за межами самого Лабіринту. Не бракувало й таких, які гадали, що скарбниця лежить під дном озера, щоб у разі потреби її можна було затопити водою. А взагалі жоден сановник держави не любив цікавитись цим питанням, знаючи, що замах на майно богів потягне за собою смерть святотатця.

Могло статись, зрештою, що хтось невтаємничений і знайшов би туди дорогу, якби кожного такого не паралізував страх. Смерть земна і вічна загрожувала тому чоловікові і його родині, який посмів би безбожним намислом відкрити ці тайники.

Прибувши в ці місця, Рамзес XIII насамперед одвідав провінцію Фаюм. Вона скидалася на глибоку чашу, дном якої було озеро, а краями — гори. Скрізь, куди не глянь, зеленіли соковиті трави, всіяні барвистими квітами, верхівки пальм, гаї смоковниць і тамариндів, серед яких від сходу й до заходу сонця лунали спів пташок і веселі голоси людей.

Був це, мабуть, найщасливіший куточок Єгипту.

Народ привітав фараона з величезним захватом, його і почет засипали квітами, піднесли їм кілька глеків найдорожчих пахощів і понад десять талантів золотом і коштовними каменями.

Два дні провів фараон у розкішній місцевості, де радість, здавалось, квітла на деревах, плавала в повітрі, відбивалась у водах озера. Але йому нагадали, що він ще мусить оглянути Лабіринт.

Із зітханням фараон залишив Фаюм і всю дорогу оглядався. Незабаром, однак, його увагу захопила велетенська сіра споруда, що велично височіла на узгір’ї.

Біля брами вікопомного Лопе-рогунта фараона привітала група жерців з аскетичним виглядом і невеликий загін воїнів, зовсім поголених.

— Ці люди схожі на жерців! — вигукнув Рамзес.

— Бо кожен з них посвячений в нижчий сан, а сотники — у вищий, — відповів верховний жрець Лабіринту.

Придивившись уважно до облич цих дивних воїнів, що не їли м’яса і жили в безшлюбності, фараон помітив у них кмітливість і спокійну енергію. Побачив він також, що його священна особа не справила на них ніякого враження.

«Цікаво, як збирається попасти сюди Саменту?» — подумав фараон.

Він зрозумів, що цих людей не можна ні налякати, ні підкупити. В них відчувалася така впевненість у собі, наче кожен мав у своєму розпорядженні непереможні полчища духів.

«Побачимо, — думав фараон, — чи злякаються цих богобоязних мужів мої греки й азіати? На щастя, вони такі дикі, що навіть не помітять особливої урочистості цих фізіономій…»

На прохання жерців почет Рамзеса XIII залишився біля брами під доглядом воїнів з голеними головами.

— І меч мені тут залишити? — спитав фараон.

— Він нам нічого не зашкодить, — відповів старший доглядач.

Молодий фараон мав охоту бодай огріти чимсь побожного мужа за таку відповідь, але стримався.

Величезним подвір’ям, між двома рядами сфінксів, фараон і жерці пройшли до головного Корпусу. Тут у просторому, але трохи темному коридорі було вісім дверей і доглядач спитав:

— Котрими дверима ти, святий володарю, хочеш пройти до скарбниці?

— Тими, що приведуть нас найшвидше.

Кожен із жерців узяв по два пучки смолоскипів, але вогонь запалив лише один. Поруч нього став старший доглядач, тримаючи в руках довгу низку чоток, на яких були якісь знаки. За ними йшов Рамзес у супроводі решти трьох жерців.

Верховний жрець з чотками повернув праворуч і увійшов до величезної зали, стіни й колони якої були вкриті написами й малюнками. Звідти вони вийшли у вузький коридор, що вів угору, і опинилися в іншій залі, де було дуже багато дверей. Тут відсунулась перед ними плита в підлозі й відкрився отвір, крізь який вони спустилися вниз і знову вузьким коридором дісталися до кімнати, що зовсім не мала дверей. Та провідник доторкнувся до одного ієрогліфа, і стіна перед ним відсунулась.

Рамзес хотів визначити напрямок, в якому вони йшли, але одразу все переплуталося. Він бачив лише, що вони швидко проходять через великі зали, невеличкі кімнати й вузькі коридори, що вибираються нагору або спускаються вниз, що в деяких залах дуже багато дверей, а в інших — зовсім немає. Водночас він спостеріг, що провідник біля кожного нового входу пересуває одне зерно своїх довгих чоток, а інколи, присвічуючи смолоскипом, порівнює знаки на чотках із знаками на стінах.

— Де ми зараз? — раптом спитав фараон. — У підземеллі чи нагорі?

— Ми у владі богів, — відповів його супутник.

Після кількох поворотів і переходів фараон озвався знову;

— Але ж ми вже були тут принаймні двічі!..

Жерці не відповіли. Тільки той, що ніс смолоскип, освітив по черзі стіни, і Рамзес, придивившись, визнав у душі, що вони тут ще не були.

У невеличкій кімнаті без дверей жрець