Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

— Тоді вже не Боже. Тоді вже — чортове. Чортове грище.

(Чортове грище, так, — на якому завжди гинуть найкращі. Ті, хто засвітився, хто підвівся з шанців на повен зріст… На чортовому грищі не можна підставлятись — не можна потрапляти в світло прожектора, якщо тільки ти не граєш по стороні того, хто сидить у кущах зі снайперською рушницею, — на чортовому грищі можна прожити з зиском для себе тільки так, як він каже: затаїтись і пильнувати, де проходить сильніша течія — і за тою пливти… Ах, і мудрий же ти чоловік, Вадиме, і все-то ти розумієш…)

— Ну, нащо ж так драматично, — бурмоче він, і в мені спалахує абсурдна надія, що він просто п'яний — п'яний, і все. Он наскільки спорожніла пляшка коньяку, і як непомітно він те все вицмулив. Це може бути просто маячня п'яного чоловіка. О чорт, як же шкварчить у голові — наче там телефонна трубка розряджається!.. Ні, він не п'яний.

— А от полігон — це влучно! — довбе далі своєї. — Полігон і буде. О-ого-го скільки інтересних штук буде під ці вибори вперше запущено в обіг! Колись іще підручники по тому писатимуть… Управлінські технології постінформаційної доби — велика сила! Це, як колись було розщеплення атома — тоді теж ніхто на перших порах не бачив, які можливості за тим відкриваються… Інтересний буде в нас із тобою цей рік, Дарино, — е-ех!.. — він раптом затирає руки з такою молодою, голодною, як у юнака після басейну, жадобою до життя, що я, заскочена, навіть не встигаю зреаґувати на оте «нас із тобою», яким він мене вже зараховує до свого штату: — Давай-но вип'ємо! Вип'єм, кумцю, вип'єм тут, на тім світі не дадуть… Е, а чого це ти морозива не доїла? Фігуру бережеш?..

— Вип'ємо за що, Вадиме? За чию перемогу?

— За нашу, Даринонько, за нашу! Хай собі америкоси з москалями тузаються й далі, а наше діло — навар! Перший раунд у цій грі виграла Росія, після справи Ґонґадзе Кремль отримав над Кучмою повний контроль. Тепер вони роблять ставку на донецьких, там спільний бізнес, одна бригада, ну, і взагалі, сама розумієш… З радянських часів… А американці ставлять на Ющенка — з тим розрахунком, щоб зберегти Україну в «буферній зоні». А ми подивимося, що в них вийде…

— А всі, хто живе в цій країні, в цю гру, по-твоєму, не входять? Своєї власної волі у нас нема?

— А де вона в населення є, Дарино? В якій країні? Чи ти теж віриш у ту байду, ніби історію творить народ? Не будь смішна, ми ж не в дев'ятнадцятому столітті! Сімдесят відсотків людей, за статистикою, взагалі не знають, що таке власна думка, а тільки повторюють те, що чули. Народ дурний, Дарино. Так завжди було, є і буде. Народ хавае те, що йому подають. А ти належиш до тих привілейованих, хто має змогу йому подавати. Тож цінуй це, будь ласочка.

Він швидко, змовницьки примружується, — і знову цей промельк, як тінь на поверхні води (а я під водою, я цілий час під водою, якими ж зябрами я дихаю?..), — і спалах безглуздої надії: а що, коли це він подає мені знак (перед ким, перед якою третьою стороною чи спостережною камерою?..), — знак, що все це не всерйоз, що він мене розігрує, щоб я не вірила жодному його слову?.. «Не вір нікому, і ніхто тебе не зрадить» — чи це він таке казав? (Коли?..) Але він, навпаки, поважніє:

— Так що серйозні гроші, Дарино, в нас поки що готова вкладати тільки Росія. Така реальність.

Подумки струшую з себе воду (бризки холонуть під шкірою…):

— Зарубіжні фахівці, про яких ти згадував, — це російські?

— А яка тобі різниця? — стенає він плечима. — Я тобі пропоную найцікавішу роботу, яку може мати творча людина, і якраз по твоєму профілю: береш чорну конячку, вважай, Васю з бензоколонки, неважно, кого, про це потім… Береш — і робиш із нього героя! Лідера! Культового персонажа зі своїм міфом — яким той міф буде, то вже самі вирішите… колективно, брейн-штурмом… Свого власного героя ліпиш, як Господь Бог із глини, прикинь! І таким, яким ти його зробиш, той Вася й лишиться в пам'яті народній. Це ж як новий вид мистецтва! І до того ж, наймасовіший — навіть кіно не зрівняється…

Таки недарма він майже чотири роки прожив із художницею.

(…Мистецтво, казала Влада, сучасне мистецтво — це перш за все творення своєї загороди, окремого виставкового простору, в який, що не внеси, хоч би й унітаза, — все вважатиметься мистецьким твором: сучасна цивілізація відгородила митцям нішу, де ми можемо безкарно бавитися, випускаючи пару, але вже нічого не можемо звідти змінити в заведеному способі бачення речей…)

— Це не мистецтво, Вадиме. Мистецтво — це те, за що не платять.

— Теж сказала! — Вадим аж відкидається на спинку стільця. — А як Леонардо да Вінчі Сикстинську капелу розписував? Що, задурно?

— Мікеланджело.

— Що?

— Не Леонардо, а Мікеланджело. Це ти з «Кодом да Вінчі» сплутав.

— Ну, Мікеланджело, яка різниця!..

— З точки зору замовника, жодної. Ту саму роботу міг би виконати й хтось інший. Платили ж за канонічно виконаний розпис, і не більше. А та повітряна легкість у розписі, од якої тебе пре, і сам не знаєш, чому, — то вже бонус, її там могло й не бути. Мистецтво завжди бонус. По цьому його і впізнають.

— Дай спокій, — Вадим явно роздратований цим з'їздом з теми кудись на манівці. — Просто, інша епоха, то інші й замовлення були. А церква — то теж управлінська корпорація, і на той час, між іншим, найпотужніша… Дивись на це ширше, Дарино! Всі ж люди цим займаються, не тільки політики, — всі стараються зліпити з свого життя якусь леґенду, хоч би тільки для дітей і внуків. Просто, не в кожного є можливість робити це професійно — на те вже треба грошей…

…І знову сплеск, і знов я під водою… Чому мені ніколи не спадало на думку бачити це так, як він каже? Адьчин професор у «Купідоні», стара поетеса, що гордо трусила переді мною фарбованими кучерями, — невдахи, аматори, в яких просто не було грошей, і вони старались підкупити мене чим мали — поріділими кучерями, плітками, брехнями, облупленим блиском зношених фальшивих репутацій… І ще, і ще — юрби випадкових облич сиплються з пам'яти, як із прочинених дверцят переповненої шафи: начальники різних мастей, адміністратори, директори, князьки місцевого розливу, що ритуально