Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

По сім слові закоханий юнак замовк, авдитор же стояв здивований, збентежений і вражений: дивувався тому, як розумно й красномовно говорив дон Луїс про свої почуття, бентежився тим, що не знав, що робити в такій непевній і несподіваній оказії. Тим же він і не відповів йому нічого певного, прохав тільки заспокоїтись і затримати слуг до завтрього, а там, казав, уже подумаємо, що робити, аби всім добре було. Дон Луїс усе поривався цілувати йому руки, зрошуючи їх буйними сльозами, що й кам'яне серце був би зворушив, не то авдиторове, бо пан судія розумний був чоловік і усвідомлював, яке щастя принесе цей шлюб його дочці; дуже йому й самому хотілось молодят поєднати, але щоб усе по-доброму було, щоб дав на те згоду і дон Луїсів батько, котрий як це було відомо авдиторові, прагнув здобути для сина високий титул.

Тим часом ті два бешкетники дійшли з господарем до згоди і заплатили йому, не стільки погроз Дон Кіхотових злякавшися, скільки здавшись на його розсудливі та переконливі докази, а дон Луїсові слуги чекали, чим скінчиться розмова їхнього панича з авдитором і на що він нарешті зважиться. Та лукавий, як то кажуть, не спить, а все миром колотить: якраз у цей час до корчми прибився той самий цилюрник, у якого Дон Кіхот здобув колись Мамбрінового шолома, а Санчо Панса взяв міньки упряж; завів він осла свого до стайні, аж бачить — Санчо коло сідла саме порається. Впізнав цилюрник своє добро і, набравшися зваги, кинувся на Санча, гукаючи:

— Ага, попався, жучку, в ручку! Давай мені, пане шалигане, мідницю мою, сідло і всю збрую, що ти в мене вкрав!

Побачивши Санчо ту наглу напасть і почувши, як його шпетять, ухопився однією рукою за сідло, а другою двигонув напасника в зуби, аж той юшкою вмився; проте цилюрник усе-таки не випускав із рук здобичі, тобто сідла свого, а закричав іще дужче, аж усі постояльці корчемні на той бешкет і гармидер позбігались.

— Іменем короля і правосуддя! — волав цилюрник.— Рятуйте мене, я своє добро беру, а сей розбишака, сей волоцюго хоче мене вбити!

— Брешеш,— огризався Санчо,— ніякий я не розбишака й не волоцюга, а ся здобич дісталась панові моєму Дон Кіхоту в чесному бою!

Сам Дон Кіхот теж надоспів уже туди і з великою втіхою дивився, як джура його обороняється і в наступ переходить. З сієї хвилі він вирішив, що Санчо в нього добрий вояка, і поклав у душі при першій же нагоді висвятити джуру свого на рицаря, бо він цілком заслуговує тої честі.

Звада тим часом не вгамовувалась; цилюрник сказав між іншими речами й таке:

— Панове добродійство, це сідло осляче моє, як моя та смерть, що Пан Біг мені призначив; я так його добре знаю, мовби сам його вродив. Та тут же в стайні і осел мій, він не дасть мені збрехати: от хоч приміряйте самі, і як воно йому не ляже, мов улите, то назвіть мене тричі падлюкою! І то ще не все: того самого дня, як у мене сідло вкрадено, пропала й мідниця моя новесенька, ще й у роботі не була; я за неї цілого таляра дав! [291]

Тут Дон Кіхот уже не витримав. Він кинувся до двох супротивників, розборонив їх, а сідло поклав на видноці, щоб усі добре бачили його, поки буде встановлено істину, і промовив:

— Що сей бравий зброєносець помиляється, ви можете вже з того ясно і явно урозуміти, панство моє, що він називає мідницею голяр-ською ту річ, яка була, є і буде Мамбріновим шоломом, а шолома того я добув у нього в чесному поєдинку, після чого став правоправним господарем його і властителем. Що ж до цього сідла, то воно мене не обходить; скажу тільки, що джура мій Санчо прохав у мене дозволу зняти попону з коня того переможеного боягуза і прикрасити ним свого сту-пака. Я дав йому той дозвіл, а він узяв попону; яким робом вона перемінилась на осляче сідло, я напевне не знаю, гадаю, одначе, що це одно з тих перетворень, які постійно відбуваються в нашому рицарському житті. А щоб воно було певніше, бігай, друже Санчо, та принеси сюда шолома, що сей добрий чоловік за мідницю собі має.

— Бігме, пане,— сказав Санчо,— як у нас із вами немає інших доказів, крім того, що ви кажете, то з цієї мідниці такий самий Лаврінів шолом, як із цього ослячого сідла попона.

— Роби, що я сказав,— гримнув Дон Кіхот,— адже в цьому замку все зачароване.

Санчо збігав і приніс мідницю. Дон Кіхот узяв її в руки і сказав:

— Дивіться, панове, самі, яким лицем важиться отсей зброєносець називати мідницею мого шолома! Присягаю на рицарський орден, до котрого належу, що се той самий шолом, який я у нього здобув — я не додав і не відняв тут нічогісінько.

— Правду каже мій пан,— підтвердив Санчо Панса,— бо відколи він цю штуку здобув, то один усього раз у битву з нею ходив, коли визволяв тих бідолашних кайданників, і якби не ця шоломідниця, то було б йому непереливки, так густо ворог камінюччя на нас швиргав.

РОЗДІЛ XLV,

в якому остаточно вирішуються сумніви щодо Мамбрінового шолома та сідла, а також оповідаються не менш правдомовно ще деякі пригоди