Читати книгу - "Святослав"

на Болгарію, присягається в любові до кесаря Петра і просить переказати йому, що зараз у Візантії дуже важко й він не може кинути проти Святослава свого війська. Але трохи пізніше, і саме у вирішальний час, неодмінно прийде на поміч, разом вони розіб’ють наголову Святослава.

Імператор Никифор розмовляє з послами, як батько і щирий друг Болгарії. Він всіляко хоче нібито зміцнити й утвердити любов і мир між Візантією й Болгарією. Він знає, що у болгарського кесаря є син Борис, який і вчився тут, у Константинополі, і натякає, що коли кесар Петро пришле його до Константинополя, то тут він може одружитись з якоюсь із дочок імператорів…

Обливаючись потом і розбиваючи в сідлах тіло, поверталися до Преслави з цими вістями боляри – посли болгарського кесаря. Невдовзі у Константинополі з’являється син кесаря Петра – Борис, і імператор Никифор приймає його як високого гостя у Великому палаці і оселяє потім у Буколеоні – недалеко від себе.

Імператор Никифор додержує свого слова. У Буколеоні кесаревича Бориса знайомлять із онукою імператора Костянтина Порфірородного Марією, незабаром заручають з нею. Ще через якийсь час у Влахернській церкві патріарх Полієвкт кладе вінці на голови щасливого подружжя.

Так діє імператор Никифор, так нібито зміцнює любов і мир між Болгарією і Візантією. Правда, коли кесаревич Борис висловлює бажання повернутись з молодою жоною до Преслави, бо його батько, кесар Петро, мовляв, хворий, а князь Святослав іде з своїм військом все далі й далі, імператор Никифор радить Борисові якийсь час побути в Константинополі, обіцяє, що вони рушать до Болгарії разом на чолі візантійського війська, коли настане вирішальна година. І кесаревич Борис згоджується. Звичайно, йому краще рушити до Болгарії у вирішальну годину і з імператором Никифором на чолі великого війська.

Але в душу самого імператора все глибше й глибше заповзають тривога й страх. У своїй грамоті кесар Петро писав, що вої князя Святослава посуваються на лодіях, комонно, пішо і що болгарське військо не може з ними боротись. Отже, їх багато, більше, ніж ждав імператор, більше, ніж київський князь міг послати за п’ятнадцять кентинаріїв. Так чому ж мовчить Калокір, про що він думає? Адже якщо Святослав має так багато воїв, то він може швидко пройти всю Болгарію, вийти до фем імперії й стати під стінами самого Константинополя…

Імператор Никифор разом з паракимоменом Василем радяться, що робити. Те, що князь Святослав напав на Болгарію, – добре, отже, римські золотники діють. Те, що руси знищують болгар, – також добре: вони знекровлять один одного, і тоді можна буде швидко розправитись і з Болгарією, і з Руссю. Найкраще було б виступити проти князя Святослава вже одразу, але він надто міцний і, чого доброго, може залучити на свій бік ще й болгар. І тому імператор Никифор разом з паракимоменом Василем замишляють інше.

Уночі паракимомен Василь привів до імператорських покоїв єпископа Феофіла. Імператор знав Феофіла не тільки як священнослужителя, а й як хитрого й спритного василіка, послугами котрого користувалися ще імператори Костянтин і Роман.

Імператор і єпископ розмовляли сам на сам в одній з кімнат, що виходила вікнами на море.

– Чи зуміє єпископ проїхати в Понт? – запитав Никифор.

– Імператор хоче послати мене в Херсонес чи до хозарів? – замість відповіді поцікавився єпископ.

– Ні, єпископе, до хозарів зараз нічого їхати – вони розсіялись, як пісок. А в Херсонес я послав би не православного єпископа, а когось із павликан.[150]

– Я слухаю, василевсе, і виконаю будь-який наказ.

– На цей раз тобі доведеться поїхати в степи над Понтом. Ти мусиш знайти печенігів і їхнього кагана Курю.

– Про що я мушу говорити з каганом?

– Зараз до Болгарії з великим військом прийшов київський князь Святослав. Військо його дуже швидко посувається вперед, і є загроза, що скоро вийде до Преслави. Ти, єпископе, мусиш знайти кагана, дати йому золото й вимагати, щоб він негайно вирушив і вдарив…

– У спину князеві Святославу над Дунаєм? – посміхнувся єпископ Феофіл.

– Ти вгадав, єпископе, в спину Святославу, але не над Дунаєм, а в Києві.

Єпископ Феофіл не стримався і промовив:

– Це – дуже добре, василевсе, і страшніше, ніж удар по Святославу над Дунаєм.

– Ти зумієш, єпископе, знайти кагана?

– Коли я мушу виїхати? – замість відповіді запитав той.

– Треба виїхати чимшвидше… Ланцюг на Золотому Розі підійнятий, і корабель готовий до виходу. Готове і золото – тобі дадуть тридцять кентинаріїв… Щасливої дороги, єпископе. І удачі!

– Многі літа тобі, великий василевсе!

3