Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

Пригадав також, що кожного разу він щось крав у бабусі – таку вже мав уроджену ваду, - як не дідову грушеву люльку, геть засмалену, то його ж батога із вузликами чи ременя, або бабусиного гольника. Якось він украв мідну ложечку і дідового годинника, точно такого ж, як батьків, із голомозим царем на шабатурці-футлярчикові. Дверцята тієї шабатурки хрумкали, як закривалися, ланцюжок легко знімався, стрілки можна було крутити, скільки захочеш, бо годинник уже не заводився “від старості”, як казала бабуся. Вона знала про Петрикову “хворобу” і завжди, проводжаючи його із двору, біля хвіртки спиняла й обшукувала кишені, а щось знайшовши, відбирала, не сварячи і не дорікаючи при тому.

- Ложка така у вас є, ми їх кілька дали матері із віном, годинника дідового залишимо в нас, бо то не цяцька, люльку подарував дідусеві твій батько, пізнає – поб’є тебе. Ось маєш насіння - тобі і сестрицям, - приговорювала вона.

Дідусь для Петрика був ніби другоряднішим від бабусі, ніби підлеглим їй. Від нього частенько пахло закваскою, як у другій хаті, де стояв куб на горілку – “зілля” чи “паленицю”, як називала бабуся, - і де чулося капання з “рурки” (її ж слово). Дід був також добрий до онука: не раз саджав його на коня, обводячи того подвір’ям, не раз катав у села або брав із собою на базар, даючи йому в дорозі правувати віжками чи навіть стьобати батогом коней. Правда, лошачка з лисиною, якого обіцяв купити, так і не подарував, як Петрусь йому не нагадував. Тепер оті згадки про повні вражень поїздки, про бублики й “лампасе”, якими дідусь гостив його, або про череп’яні свистики, якими обдаровував, були особливо пам’ятними. “Давай, онучку, поцупимо у баби оті гачки, що ними вона в’яже шкарпети”, - пожартував він якось, і Петрові оте “поцупимо” замість звичного “украдемо” назавжди запало в пам’ять… Тільки добрі спогади у хлопця про бабу Параску і діда Якима, тож їхні могилки в Чигирині вирішує відвідати обов’язково…

Денна спека по ранковій прохолоді осяйно й полум’яно смалить навкружні зела й квіття, п’є їхні духмяні випари, потиху гойдає й колише на сонячних вервечках-променях заворожений серпанковий степ, млостить тіло і наче оловом наливає ноги й руки. Іти все тяжче, але спинятися Янчукові не можна, бо дорога далека, а прихильні до нього: і дід Онопрій, і Франц Францович із концесії, і Варка Скачкова з Тимошем, і голова Зеленчуцької артілі Мордюк – всі дружно радили йому будь-що добратися додому, розшукати братів і сестер, щоб із ними разом вирішити, як жити далі.

Петро тепер усміхається, пригадуючи Зеленчук, де його обзивали “хахлом”, хоч самі були такими ж і такою ж, як і він, мовою говорили. “І чого ото вони себе числять козаками, а не українцями?.. – ніяк не міг він утямити. – Двадцять сім кубанських великих і найбагатших станиць засудив та вислав на Соловки й до Сибіру Лазар Каганович, як куркулів і саботажників хлібоздачі, - хмурячись, згадує він. – Жах! Сім скирд качанистих у полі проростає, а люди, що зібрали той урожай, або відправторені на край світу, або пухнуть і мруть від голоду поряд! У таке й повірити тяжко, якщо на власні очі не побачити!..”

Геть по обіді, як смага почала потроху згасати, Янчук мимоволі відволікся від спогадів, побачивши аж ген у серпанку чиючь постать, що наближалась, бовваніючи, то пропадаючи у балчаках, то знову появляючись на горбах. На душі йому пораднішало, особливо коли розгледів спершу бриля на голові, потім кия на плечах і широку манишку на сорочці та нарешті й усю постать якогось дідуся із торбою на палиці за плечима. “Вимер народ, то й дивно робиться, коли кого зустрінеш у путі”, - подумалося Петрові, коли подорожні зблизилися.

- Добридень, діду! - Янчук привітався першим.

- Добридень, хлопче! - цмакаючи, відповів той, розглядаючи кущистими очима хлопця. Привітавшись, старий присів, спустивши сухі брудні ноги у колійну порохняву на придорожньому споришеві. -  Зі Знам’янки, мабуть, ідеш, - запитав згодом.

- Зі Знам’янки, діду, до Чигирина добираюся.

- До Чигирина ще далеченько, сідай та перепочинь зі мною.

- Спасибі, діду, - присів Янчук навпочіпки поряд. – Чи втраплю цим шляхом? – приязно заглянув він у вицвілі очі старого.

- Втрапити можеш, та тільки гак чималий, - ніби подумки оцінивши Петрів шлях, сказав дід. – Та може воно й на краще, бо тобі, ще не дорослому, лісами йти не варто. А ти ж чого туди отакий світ верстаєш? – вицмакав він запитання.

Петро, на власне здивування, щиросердно оповів старому дещо про себе  та свої поневіряння.

- Біда нам усім тепер така, що її й світ не знав. І головне – нема кому й поскаржитися, - задивився старий у колію, думаючи про своє. – Я також поховав і бабу, і дочку із зятем та онуками. І самому не віриться, що все те було насправді, - незграбно витер він очі. – …Говориш, немов книжку читаєш, - шморгнув він носом. – Із міських воно всі такі… Слова, хлопче, як золото. Їх не можна розкидати, де заманеться і як схочеться. Мудрі говорять мало, а наймудріші – мовчать… А цим шляхом коли будеш іти, підвечір дістанешся до Вовчих Воріт. Це гора така, перерізана похресно. Так от, на ній звернеш на той шляшок, що пролягатиме правобіч до ліска. Збоку від ліска побачиш село. Воно хоч і велике, та люду в ньому тепер і на хутір не набереться, бо мало не всіх вивезли й виморили. Там зможеш переночувати, а вже зранку розпитаєш про подальшу путь.

Старий на мить замовк, і Петро пересів на спориш, сподіваючись на продовження розмови, але той раптово підвівся, крекчучи, проворно підкинув кия із тороком на плече і цмакнув: “Так ти,  той... Переночуй там, може десь коло криниці із журавлем невдалік СОЗу, бо гиншого місця по путі не буде. Решта сіл там далі вимерли геть від голоду, бо ж холодноярців годували, а