Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я відзначив довільність визначень Вілкінса, невідомого (або апокрифічного) китайського енциклопедиста та Брюссельського бібліографічного інституту; вочевидь не існує класифікації світу, яка б не була довільною та здогадною. Причина дуже проста: ми не знаємо, що таке світ. «Світ, — пише Девід Г’юм, — це, можливо, примітивний начерк якогось наївного Бога, котрий кинув цю справу на півдорозі, соромлячись її невдалого виконання; це — творіння якогось підлеглого Бога, з якого глузують вищі Боги; це — химерне творіння немічного відставного божества, яке давно вже померло». («Dialogues conceming natural religión»[404], V, 1799). Варто піти ще далі; варто припустити, що світ як щось органічне, цілісне — в тому сенсі, що його має це амбітне слово, — не існує. Якщо ж він існує, залишається уявляти, яка його мета; залишається уявляти слова, визначення, етимології та синоніми таємного словника Бога.
А проте неможливість осягнути божественну схему світу не може відтрутити нас від створення власних, людських схем, хоча ми усвідомлюємо, що ці схеми — тимчасові. Аналітична мова Вілкінса варта не меншої уваги, ніж ці схеми. Роди та види, що її складають, суперечливі й химерні; однак задум позначити різновиди та види літерами, безперечно, вигадливий. Слово «лосось» ні про що нам не говорить; відповідне слово «zana» дає визначення (для людини, втаємниченої щодо сорока категорій та видів цих категорій) — риба, луската, річкова, з рожевим м’ясом. (Теоретично можна уявити мову, в якій назва кожної істоти вказувала б на всі подробиці її колишньої та майбутньої долі.)
Втім, облишмо сподівання та утопії; можливо, найрозважливіше визначення того, що є мовою, містять ці слова Честертона: «Людина знає, що в душі є відтінки більш бентежні, різноманітні й загадкові, ніж барви осіннього лісу… А проте вона вірить, що всі ці відтінки, з усіма їх змішаннями та перевтіленнями, можуть бути точно відтворені за допомогою сумнівного механізму рохкання та пищання. Вірить, що з нутра якогось біржовика насправді йдуть звуки, що відтворюють усі таємниці пам’яті й усі муки пристрасті» («Дж. Ф. Вотс», стор. 88, 1904).
Кафка і його попередники
Колись я вирішив визначити попередників Кафки. Спочатку він здавався мені єдиним у своєму роді, таким собі героєм пишномовного славослів’я; звикнувши поступово до нього, я наче почав упізнавати його голос, його звички у текстах різних літератур та різних епох. Наведу тут деякі з них у хронологічному порядку.
Перший — парадокс Зенона{672}, який заперечує рух. Подорожній, що рухається з точки А (стверджує Аристотель), не зможе досягти точки Б, оскільки спершу він мусить подолати половину відстані між цими двома точками, а перед тим — половину половини, а ще раніше — половину половини половини, і так до нескінченності; форма цієї знаменитої задачі точно відтворена в «Замку»: подорожній, стріла та Ахілл — найперші кафкіанські персонажі в літературі. У другому тексті, на якому я зупинився завдяки щасливому випадку, подібність полягає не у формі, а в інтонації. Йдеться про притчу письменника IX століття на ім’я Хань Юй{673}, що міститься у чудовій «Antologie raisonée de la littérature chinoise»[405] (1948), упорядкованій Mapґульє{674}. Ось помічений мною загадковий і незворушний абзац: «Загальновідомо, що одноріг — тварина надприродна, яка до того ж провіщає щастя; про це свідчать оди, літописи, біографії славетних людей та інші тексти, авторитет яких не викликає сумнівів. Навіть малі діти й простолюдинки знають, що одноріг віщує удачу. А проте він не належить до свійських тварин, його важко зустріти деінде. Він не підлягає жодній класифікації. Він — не те, що кінь чи бик, вовк або олень. За таких обставин, опинившись віч-на-віч з однорогом, ми можемо не знати з певністю, що це він. Ми знаємо, що певна тварина з гривою — кінь, а певна тварина з рогами — бик. Але ми не знаємо, який він — одноріг»[406].
Джерело третього тексту більш передбачуване; це твори К’єркеґора{675}. Духовна єдність двох авторів загальновідома; одначе досі, наскільки я знаю, ніхто не звернув уваги на те, що у К’єркеґора, як і у Кафки, є безліч релігійних притч на тему сучасної буржуазії. Лаурі{676} у своєму «К’єркеґорі» (Oxford University Press[407], 1938) наводить дві. Перша — історія фальшивомонетника, приреченого під постійним наглядом весь час перевіряти банкноти Англійського банку; Бог так само, начеб не довіряючи К’єркеґору, доручив йому одну місію, щоб перевірити, чи може той призвичаїтися до зла. Сюжет другої — експедиції на Північний полюс. Данські священики проголосили з амвонів, що брати участь у таких експедиціях — означає дбати про вічне спасіння душі. Однак їм довелося визнати, що дістатися полюса нелегко або й неможливо, і не кожен здатний на таку пригоду. Зрештою вони заявили, що будь-яка подорож — приміром, із Данії до Лондона на пароплаві або недільна прогулянка в екіпажі — і є, якщо уважно придивитися, справжніми експедиціями на Північний полюс. Четвертим знайденим мною прообразом став надрукований 1876 року вірш Браунінґа «Fears and Scruples»[408]. Один чоловік має (або гадає, нібито має) знаменитого друга. Він ніколи його не бачив, і той досі не міг нічим йому допомогти; одначе відомі розповіді про його шляхетні вчинки, а також його власноручні листи. Щоправда, дехто ставить під сумнів добрі справи, а графологи визнають, що листи підробні. І тоді цей чоловік в останньому рядку запитує: «А раптом цей друг… Бог?»
У моїх нотатках
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Алеф. Прозові твори», після закриття браузера.