Читати книгу - "Таємна історія"

Мене приголомшила холоднокровність цієї заяви.

— То це так воно і є?

— Ти про що?

— Ти захищаєш власні інтереси?

— Він намагався мене вбити, — просто відказала вона, зустрівшись зі мною поглядом, щиросердим і чистим.

— А Генрі не боїться Чарльза?

— Чому б йому боятися його?

— Ну, знаєш…

Мене вразила швидкість, із якою вона вмить стала обороняти брата, щойно зрозуміла мій натяк.

— Чарльз такого ніколи не зробить, — по-дитячому протараторила вона.

— Уявімо, що зробив. Пішов у поліцію.

— Він не пішов би.

— Звідки тобі знати?

— І при цьому вплутати всіх нас? Включно з собою?

— Гадаю, на такій стадії йому це може просто бути по барабану.

Я сказав це навмисне. Хотів допекти їй. І вдоволено помітив, що мені це вдалося. Вона відповіла мені переляканим поглядом.

— Можливо. Але не забувай. Зараз Чарльз хворий. Сам не свій. І річ у тім, що, мені здається, він це розуміє.

Вона замовкла.

— Я люблю Чарльза, — продовжила вона. — Люблю і знаю його краще за будь-кого на цілому світі. Але останнім часом на його голову забагато звалилось. І коли він п’є так, як зараз… не знаю навіть… то перетворюється на іншу людину. Нікого не хоче слухати. Не впевнена, що він узагалі пам’ятає, що робить. Ось чому я дякую Богові за те, що він зараз у лікарні. Якщо він пригальмує на день-два, то, можливо, знову почне мислити раціонально.

Цікаво, що б вона сказала, подумалося мені, якби дізналася, що Генрі наполіг на пляшці віскі в передачі.

— Гадаєш, Генрі й справді чинить лише із щонайкращих міркувань стосовно Чарльза?

— Аякже, — здивовано відповіла вона.

— І до тебе також?

— Так! Чому ні?

— Ти йому довіряєш повністю, правда ж?

— Він іще жодного разу мене не підвів.

Із якоїсь причини мене накрило новою хвилею гніву.

— А як щодо Чарльза?

— Не знаю.

— Незабаром його випишуть із лікарні. Тобі доведеться з ним зустрітися. Що робитимеш тоді?

— Чим я тебе так розізлила, Річарде?

Я зиркнув на руку. Вона тремтіла. Я цього навіть не помічав. Вона тремтіла від люті.

— Будь ласка, йди, — попросив я. — Не треба було приходити.

— Що не так?

— Просто йди. Прошу.

Вона підвелась і зробила крок назустріч. Я відступив.

— Гаразд. Гаразд. — Вона розвернулась і вийшла з кімнати.

Дощило цілий день і ніч. Я прийняв снодійне й пішов у кіно. На японський фільм, сюжет якого мені не вдавалося відстежити. Його персонажі вешталися порожніми кімнатами, ніхто не розмовляв, хвилинами тяглася тиша, якщо не зважати на стрекіт кінопроектора та лопотіння дощу по даху. У кінотеатрі практично нікого не було. Тільки якийсь чоловік сидів у тінях на гальорці. У промені з будки кіномеханіка плавали порошинки. Коли я вийшов, усе ще падала злива, на чорному, ніби стеля кінотеатру, небі — жодних зірок. На вогкому тротуарі довгими білими плямами розчинялись у дощовій воді вогні з маркізи. Я зайшов назад у пропахлий попкорном вестибюль і чекав свого таксі на його килимовій доріжці за скляними дверима. Я набрав Чарльза з таксофону, але телефонний оператор у лікарні не змогла мене зв’язати з ним. Години для відвідування вже пройшли, проказала вона, всі сплять. Я продовжував із нею сперечатися, коли до бордюру підкотило таксі, підсвітивши довгі пасма дощу вогнем своїх фар та невисоко розбризкавши воду покришками.

Тієї ночі мені знову наснилися сходи. Цей сон мене переслідував узимку, а відтоді практично припинився. Я знову стояв на залізних сходинах у Лео, проіржавілих, без поруччя, ось тільки тепер вони тяглися в чорну нескінченність. Сходинки мали різний розмір, одні високі, інші низькі, деякі вузькі, як мої черевики завширшки. Кінця не було видно з обох боків. Мені чогось потрібно було поспішати, хоча я страшенно боявся впасти, все нижче й нижче, щаблини здавалися все більш ветхими, аж доки взагалі зникли, а далі переді мною (і чомусь це було найстрашніше в усьому сні) спускався чоловік, набагато далі й набагато швидше…

Я прокинувся близько четвертої години й уже не міг заснути. Забагато транквілізаторів пані Коркоран: почалися проявлятися побічні ефекти. Тепер я їх приймав і вдень, мене вони більше не брали. Я встав і підійшов до вікна. Серце мало не вискакувало з грудей. Надворі за чорними шибками та відображеним у них моїм привидом в окулярах («Чому, закоханий, ти так змарнів?»[220]) шумів у кронах вітер та в мороці напосідали пагорби.

Я мимохіть продовжував усе осмислювати. Що мені тільки не лізло в голову. Наприклад: чому Генрі вплутав мене в усе це всього два місяці (а, здавалося, цілу вічність) тому? Адже його рішення було очевидно розрахованим кроком. Він апелював до мого марнославства й дозволяв вважати, що я сам про все здогадався («А ти молодець, — казав він мені, відкинувшись на спинку стільця, і я досі пам’ятаю той вираз на обличчі, з яким він промовляв слова: — А ти молодець. Розумний, як я й думав»). Купаючись у промінні його похвали, я сам себе з цим вітав, коли фактично (я тільки зараз це зрозумів, а тоді був зарозумілий, отже, сліпий) це він підвів мене до висновків: десь підштрикне, десь похвалить. Не виключено — холодним потом пройняла мене думка — не виключено, що навіть моє попереднє, випадкове відкриття просто підлаштували. Словник, наприклад, який лежав не на своєму місці: Генрі вкрав його, знаючи, що я по нього повернуся. Шарварок у квартирі, куди я не міг не прийти ще раз; номери рейсів, залишені на показному місці біля телефону, де я не міг їх не помітити; така недбалість Генрі не притаманна. Може, він таки хотів, щоб я про все дізнався. Можливо, він розгадав у мені, причому правильно розгадав, моє боягузтво, цей бридкий стадний інстинкт, що настановить на потрібний йому шлях без зайвих запитань.

Мова ж, мабуть, велася не про те, щоб змусити мене тримати рот на замку, розмірковував я, з нудотою вдивляючись у своє розмите відображення в шибці. Без мене в них би нічого не вийшло. Банні прийшов до мене, а я з потрохами віддав його в руки Генрі. Навіть не подумавши зайвий раз.

«Але ти, Річарде, — перший дзвіночок, — казав Генрі. — Я знав, що в разі, якщо Банні комусь про це й розповість, то ти станеш першим. Тепер у мене таке відчуття, що події розгортатимуться надзвичайно швидко».

Події розгортатимуться надзвичайно швидко. У мене холодок пробіг по шкірі, коли пригадались іронічні, майже гумористичні нотки, які звучали в той