Читати книгу - "Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів]"

З правовою державою нерозривно пов’язаний такий феномен, як правова культура, котру слід розглядати як одну з найважливіших передумов і необхідну умову формування демократичної, правової держави. Від рівня правової культури суспільства безпосередньо залежать усвідомлення сутності правових явищ і процесів, розуміння закономірностей і тенденцій їх розвитку. Високий рівень правової культури суспільства, адекватне відображення в ній потреб і закономірностей суспільного розвитку є запорукою правильної постановки мети у праві, успіху в правовому регулюванні, спрямованому на її досягнення.

Категорія «правова культура» є однією з якісних характеристик правової системи країни, яка посідає надзвичайно важливе місце в загальній теорії права. Існують певні труднощі щодо визначення цього поняття. Така ситуація пояснюється, зокрема, тим, що ні у філософії, ні в інших суспільних науках немає однозначного підходу до розуміння феномену культури — на сьогодні існують понад 250 її дефініцій. Багатоманітність визначень даного явища пояснюється, по-перше, тим, що правова культура може розглядатися стосовно як суспільства в цілому, так і його окремих груп, а також особистості; по-друге, відмінним розумінням дослідниками змісту таких базових категорій, як «право» і «культура».

У цілому в науці сформувалися три основні підходи до цього поняття:

1) антропологічний, згідно з яким культура — це сукупність усіх благ, створених людиною;

2) соціологічний, за яким культуру слід сприймати як сукупність усіх духовних цінностей;

3) найширший — філософський, згідно з яким культура є певним історичним рівнем розвитку суспільства, творчих сил та здібностей особистості.

Всі ці підходи певною мірою використовуються правовою наукою.

Під правовою культурою розуміють якісний стан правового життя суспільства, який характеризується досягнутим рівнем розвитку правової системи — станом та рівнем правосвідомості, юридичної науки, системи законодавства, правозастосовної практики, законності і правопорядку, правової освіти, а також ступенем гарантованості основних прав і свобод людини.

Правова система будь-якої країни є невід’ємною складовою культури відповідного суспільства, усвідомлення особливостей якої сприяє визначенню характерних рис і особливостей правової системи, і навпаки. Правова культура формується на менталітеті певного народу, а тому може розглядатися як один з критеріїв ідентифікації національних правових систем.

Кращому пізнанню такого складного феномену, як правова культура, сприяє її типологізація. Типологія як метод наукового пізнання передбачає виділення всіх існуючих правових культур як самостійних одиниць та їх наступне згрупування за допомогою певного узагальненого типу. В рамках кожного типу можна потенційно виділяти ще й види та підвиди. В літературі традиційно прийнято виділяти такі типології правової культури.

Залежно від історичного типу держави і права (в рамках формаційного підходу до їх поділу) можна виділити правову культуру рабовласницького, феодального, буржуазного, соціалістичного та постіндустріального суспільств. Кожний з цих типів характеризується своїми специфічними особливостями. Так, у період рабовласництва через юридичні та міфопоетичні тексти в правову культуру проникли найбільш сталі та глибинні міфологічні образи і уявлення стародавніх людей про порядок і його порушення, про правду і кривду, гармонію і дисгармонію тощо, тобто все те, що можна оцінювати як своєрідний доправовий матеріал, на якому формувалися правові традиції. Правовій культурі цього типу в цілому притаманне змішування норм звичаєвого права, моралі та релігійних приписів. Разом з тим саме в цей період розробляється вчення про верховенство закону, необхідність підкорення йому.

Правова культура феодального типу формувалася під впливом релігії, звичаїв і ритуалів. Біблійні тексти мали силу закону. В судочинстві часто застосовувався «божий суд», який насправді означав перемогу сильнішого над слабкішим. Право не розглядалося як однакова для усіх міра свободи і рівності.

Характерними рисами буржуазної правової культури стали визнання, законодавче закріплення та гарантування основних прав і свобод людини; розроблення теорії правової держави; запровадження конституції як основного закону держави і визнання її верховенства в системі нормативно-правових актів; обґрунтування ідей стосовно верховенства права і незалежності суду тощо.

Для соціалістичного типу правової культури характерні заперечення цінності права, сприйняття його лише як засобу забезпечення волі, а подекуди — сваволі держави (керівництва правлячої партії). Ще однією визначальною рисою цього типу культури була ідеологізація правової системи, проявом чого стали запровадження офіційної панівної ідеології з одночасним запереченням плюралізму, свободи слова, думки і віросповідання; відданість проведенню різного роду політичних кампаній та театралізованих «судових» процесів над «ворогами» народу; використання законодавства, зокрема конституції, для пропаганди комуністичної ідеології; використання партійним керівництвом правоохоронних та судових органів для боротьби з інакомислячими та здійснення політичних репресій тощо.

Правовій культурі постіндустріального суспільства притаманні особлива повага до прав і свобод людини і громадянина, їх реальне забезпечення і гарантування, розроблення ефективних механізмів їх захисту; створення досконалого за формою і змістом законодавства; високий рівень правової науки, її залучення до правотворчого і право- застосовного процесів; реальне забезпечення незалежності суду, його ефективна робота тощо.

Оскільки правову культуру визнають одним з визначальних чинників становлення і розвитку правових систем, які на підставі схожості у змісті права і зовнішніх формах його виразу, юридичної практики, правової ідеології прийнято об’єднувати у відповідні сім’ї (типи), можна виділитиромано-германську, англо-американську, традиційно-релігійну (мусульманську, індуську, іудейську та ін.) типи правової культури. Як особливі типи в рамках даної класифікації можна виокремити також міжнародну правову культуру і правову культуру Європейського Союзу.

Виділення міжнародної правової культури як самостійного типу пов’язано з тим, що на даному рівні розробляються універсальні правові цінності (загальновизнані правові стандарти, зразки, еталони, принципи, норми, процедури та ін.), які мають глобальний характер і тією чи іншою мірою впливають на розвиток усіх правових систем світу.

Започаткований після Другої світової війни європейський інтеграційний процес призвів до формування Європейського Союзу як наднаціональної організації влади, право котрого утворює самостійну відносно як правових систем його держав-членів, так і міжнародного права правову систему. Поступово формується система цінностей, які, з одного боку, вбирають у себе все позитивне з національних правових культур, а з другого — формують спільний для усіх держав-членів культурно-правовий простір. Об’єднані в одній організації, правові системи держав-членів Європейського Союзу перебувають у процесі безперервної культурної взаємодії. В правові культури деяких країн потрапляють компоненти інших правових культур: юридичні тексти, процедури, правові конструкції, що дозволяє більш повно оцінити власний правовий досвіт, а також відкриває нові можливості щодо вдосконалення окремих елементів власної правової системи. Разом з тим слід відзначити, що як би активно не формувалася загальноєвропейська правова культура, цей процес не призвів до розчинення національних правових культур і в принципі не має такої мети. На сьогодні зберігаються ідентичність національного права, стиль правового мислення, традиції, мотиви і підходи до правового регулювання, а відтак, і самобутність правової культури кожної країни.

Залежно від рівня і глибини пізнання правових явищ, їх використання в правовій поведінці (діяльності) прийнято виділяти буденну (масову), професійну