Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

На заміну Українському національному козацькому товариству, яке занепало, невгамовний Полтавець-Остряниця творить нову організацію — Український національний козацький рух. «Мета УНАКОР, — зазначалося у статуті, — полягає в потребі організації нового специфічного українсько-козацького націонал-соціалістичного фашистського укладу народного життя».[954] Полтавець неодноразово пропонував свої послуги Вермахту, звертався до Адольфа Гітлера з листом, в якому від імені українських козаків заявляв, що «для українського народу Брест-Литовський договір, за яким Німеччина і Україна стали союзниками, залишається в силі».[955] Полтавець пропонував Гітлеру взяти у своє розпорядження козаків УНАКОР, але Гестапо радило Міністерству закордонних справ Німеччини не звертати уваги на УНАКОР, бо вона «існує лише на папері і практично не має прихильників».[956]

Ось як повертається доля: на фронтах Першої світової у битвах із німцями Полтавець здобув славу визначного офіцера, отримав за їхнє знищення всі можливі ордени, а тепер виявилося, що німці є єдиним союзником у боротьбі проти хижого московського звіра.

Полтавець-Остряниця не раз казав, що «непохитна віра в правоту діла та в силу відродження талановитої, рвучої до життя Української Нації — суть запорука нашої перемоги».[957]

І все ж, які б не були правильні слова та наміри, будь-який ненімецький рух на території націонал-соціалістичної Німеччини був приречений. Гітлер не збирався ні з ким рахуватися, навіть із тими, хто хотів йому допомогти перемогти більшовицьку Москву. Він настільки увірував у силу свого народу та власний геній, що вважав, наче цього досить, аби перемогти увесь світ. Помилився німецький вождь…

А Полтавець-Остряниця увійшов в історію як розкольник гетьманського руху. Називали його і мегаломаном. Напевно, ці характеристики справедливі…

Багатьох обурював агресивний авантюризм Полтавця-Остряниці — в принципі, необхідна риса козацького характеру, яка не раз допомагала Полтавцю-Остряниці долати малоросійське болото — як в Україні, так і на еміграції…

Що ж до недемократичних його поглядів та ксенофобії, то на це були об’єктивні причини. Ворогів України ненавидів він справді до запаморочення.

Що казати, наказний отаман Вільного козацтва був складною людиною. Як і Микола Міхновський, Леся Українка, Олена Пчілка, Тарас Шевченко. Бо загострені національні почуття цих великих українців приводили їх до вчинків і поглядів, які сучасники засуджували.

Сидір Темний мав відчайдушну вдачу і неспокійний характер: був некерований, над усе любив свободу, тож і жив на свій розсуд. Та, попри складний характер, ніякої шкоди людям не завдавав. Народився він 1882 року в Грушківці, що вмостилася на самій межі Холодного Яру. Село було велике. Хатки його розтягнулися вздовж річки Косарки і по ярах та їхніх відгалуженнях. Темних у Грушківці жило багато. Розрізняли їх за вуличними кличками — Біди, Гончарці, Задепи, Оселедці, Галайди, Блохи …

Мати Сидора Ольга Біда була родом із Мельників, що по той бік Холодноярського лісу. Там її рід називали Бідами. Це ймення прижилося і в Грушківці. Привела вона своєму чоловікові Іванові Артемовичу 18 дітей — Харитона, Варивона, Сидора, Юхима, Карпа, Вустю, Явдоху, Степана (пізніше прозвали Галайдою), Гаврила, Касяна, Василя, Полікарпа («Гончарець», бо одружився на жінці на прізвище Гончар), Віктора, Самійла («Оселедець», бо носив чуб «оселедцем»), Артема, Максима, Левка, Василя («Блоха»)… Зростали діти на кутку Орличина.

Сидір неодноразово нехтував призовами до російського війська. Місцевий урядник і жандарми із Кам’янки не раз полювали за козаком, щоб спіймати і «побрити»-таки у «москалі». Та Сидір добре знав Холодноярський ліс, що оточував Грушківку з трьох сторін. У ньому і ховався, коли надходив час чергового призову…

1905 року у селі було неспокійно, зокрема застрайкували робітники цукрового заводу. Хтозна, може, і Сидір був причетний до протестів, — хіба з неспокійним, волелюбним характером людина могла відсиджуватися у затінку, надто коли односельчани борються за свої права?

До «германської» війни Сидір безвиїзно пробував у рідному селі. На батьківській землі розжився, збудував великий дім. Хоч і називали їхній рід Бідами, а брат Степан із біди вибрався, ще до війни ставши міцним господарем. Мав понад 20 десятин землі, худобу, коней, реманент, двох постійних батраків і чимало сезонних працівників…

Коли почалася Світова війна, Сидір пішов-таки захищати «царя і отєчєство». Не личило відсиджуватися по лісах сміливому чоловікові, коли в герці зійшлися мільйони. На здивування односельців і урядника, повернувся додому Сидір повним Георгіївським кавалером у званні штабс-капітана. «Всі його груди були увішані хрестами і медалями», — казали люди. Виходить, що доброго чосу дав він «германцям» на фронті.

Очевидно, Сидір був чоловіком шанолюбним, бо полюбляв пройтися селом у мундирі — при всіх своїх нагородах. Тепер сільський урядник мусив ставати «во фрунт» і віддавати йому честь, ніби якомусь генералові. Не раз урядник, виструнчившись, козиряючи, поворотом голови проводжав його. І лише тоді, як Георгіївський кавалер віддалявся, міг йти далі.

1918 року Сидір одружився з місцевою красунею Мотрею Карюкою. Про неї відомо лише те, що мала сестру Варю. На початку 1919-го у Сидора і Мотрі народилася дочка Зіна. Вона, як і мати, відзначалася вродою…

Якийсь час Сидір був у Красній армії (напевно, 1919 року під час запеклої боротьби проти денікінців). Невдовзі покинув її лави і пішов у гайдамаки до Василя Чучупака. Очолив 3-тю пішу сотню Першого куреня Холодного Яру, став членом Холодноярського повстанкому. Про сотника Темного кілька разів згадував Юрій Горліс-Горський у своєму романі «Холодний Яр».