Читати книгу - "Гірка правда"

ті, хто волею чи неволею якимось, навіть найдрібнішим чином, співпрацював з німецькою військовою чи цивільною адміністрацією? Невже мали вони чекати приходу Радянської Армії? Адже вони знали - як більшовицька влада розправляється зо всіми, хто хоч будь-яким чином виступає проти неї.

І посунули валки втікачів на Захід. Початково опинилися вони в Західній Україні, зокрема в Галичині, де ними почала опікуватися співпрацююча з німцями ОУН-м. Це саме тому деяка кількість "східняків" попала в СС дивізію "Галичина". В ній вони, та й взагалі в Галичині, не могли демонструвати свого ставлення до українського націоналізму.

Німці відступали й відступали, а за ними цілі валки втікачів-"східняків". Всі вони опинилися на території Німеччини, на якій вже були два мільйони українців - молоді й підлітків, вивезених у Німеччину на примусові роботи до фабрик, заводів, до "бауерів". Багато з-посеред них теж пам'ятали більшовицький режим з особистого досвіду, або з оповідань батьків, родичів. Багато з-посеред них втратили своїх близьких з рук НКВД.

Німеччина була поділена на чотири окупаційні зони: американську, британську, французьку й радянську. З радянської окупаційної зони почали втікати українці до західних зон, де творилися табори для різного роду втікачів. Табори творилися як правило за національним принципом, отже були табори для втікачів поляків, українців тощо.

В більшості українських таборів почали верховодити бандерівці, як найбільш організовані, вони часто витісняли впливи мельниківців. Про подробиці цього не говоритиму тут. В кожному разі в українських таборах для переселенців верховодили націоналісти. Часто бувало й таке, що до них не приймали українців-"східняків", які мусіли тинятися по приватних квартирах. Серед них був теж Павло Коновал -член Головної Ради Українського братського союзу, але забув про ті часи поневіряння ним. Перебуваючи в таборі, треба було коритися оунівцям. Іншого виходу не було. Це було правило, від якого були дуже рідко відхилення. Про це є обширна література, варта окремого опрацювання, за яке повинен взятися котрийсь "східняк".

Але ж вічно в таборах для переселенців жити не можна було. А тим часом по них бушували радянські репатріаційні комісії, котрі, спираючись на ялтинську домовленість Сталіна з Черчілем і Рузвельтом, мали формальне право домагатися видачі їм усіх, хто до 1939 р. був громадянином СРСР. Почалася трагедія "східняків". Вони знали - що їх чекає у випадку повернення в Радянський Союз. Були випадки самогубств. З цього приводу багато українців пішли до польських таборів. їх там, не вміючих говорити по-польськи, прийняли! Про це безпретензійно пише у своїх спогадах Антоніна Хелемендик-Кокот.[495]

В таборах для переселенців почали діяти "Скріннінгові" комісії, які вирішували - дати чи не дати дозвіл на еміграцію до США і Канади?

Не знаю, чи "східняки " самі додумалися, а чи їм "західняки" підказали, але почали "східняки" добувати документи про те, що вони - громадяни до 1939 р. Польщі. Найчастіше вони, при допомозі організованих оунівців, добували метрики - свідоцтва про народження в Західній Україні. Допомагали в цьому й українські греко-католицькі священики. Цим вони не грішили проти людяності. Хвала тим, що помагали братам-"східнякам", котрі завдяки такій "операції" змогли емігрувати на північноамериканський континент, як народжені в Західній Україні, отже на пофальшовані документи.

Коли б на цьому закінчилося, то було б усе добре. Але люди дуже рідко коли роблять щось зовсім безкорисно, а тим більше оунівці. "Східняки", через допомогу їм бандерівцями чи мельниківцями, стали, неначе, їхніми заложниками. Вони й досі бояться того пофальшування документів, хоч про це досконало знають і американські, і канадські відповідні служби. Заложниками в цьому розумінні "східняки" залишилися й по сей день, а впродовж років вони "призвичаїлися" бути націоналістами, не знаючи чим по суті є той націоналізм.

Частина українців з таборів для переселенців, не отримавши згоди "скріннінгової" комісії на еміграцію до Канади і США, подалась на еміграцію до Аргентини, де частина їх залишилася, а частина згодом виїхала до США й Канади. Частина українців з таборів для переселенців підписала контракти на працю в копальнях вугілля в Бельгії і теж згодом вони емігрували за Океан. В Німеччині залишилася невелика тільки кількість українців.

Ось ці всі виходці з Великої і Західної України увійшли тут до складу націоналістичних організацій. Пов'язані з ОУН-м - до УНО в Канаді, а у США до ОДВУ. Натомість ОУН-б, як така, що не вміщалася в рамки канадських чи американських законів, створила Український визвольний фронт, до якого влилися всі, на кого мала вплив ОУН-б. Членом УВФ стала навіть Антоніна Хелемендик-Кокот, яку німці вивезли на роботи в Німеччину і яка ніколи не мала нічого спільного з ОУН, з українським націоналізмом. Про УВФ каже у своєму виступі в честь УПА в Києві 8.08.1992 р. Володимир Мазур, перший заступник голови Проводу ОУН-б: Внаслідок світової війни сотні тисяч українців опинилися в країнах західного світу, де з ініціативи ОУН, під проводом Степана Бандери, було сформовано організації Українського Визвольного Фронту - політичні, видавничо-пресові, молодіжні, культурницько-освітні, жіночі, економічні тощо. [496]

Другий розлам в ОУН

Цим разом він стався в лоні ОУН-б. Він почався після війни, коли, як кажуть, Микола Лебедь, як "міністр" закордонних справ УГВР (Української головної визвольної ради), почав встановлювати контакти з західними військовими, а потім розвідувальними колами, зокрема з такими колами США. Про це вже мовилося. Перейшовши на службу до американців, М. Лебедь і товариші не бажали поривати з ОУН, але їм, як видно, американці не дозволили брати участь у діяльності революційної ОУН-б. ОУН, як і більшовицька партія, не відмовляючись від мети, вміє, принаймні її частина, пристосовуватися до нових умов.

Чільний ідеолог українського націоналізму, Зенон Пеленський (не мішати з проф. Ярославом Пеленським), у листі від 25.09.1931 р. до проф.