Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

сутність у дочківській особистості, виводячи себе в поле катастрофічного саморуйнування, що нарощує в її творчості інстинкт смерті. Оскільки любовне відновлення цілісного материнсько-батьківського коду загрожує сотвореному маскультурою богемному Его, то для уникнення невротичної любові приймається установка на «багаточоловічість» об’єкта, яка відсилає до батьківської аморальності. Кожен чоловічий об’єкт впускається в жіноче самобуття для розіграшу: той, але не зовсім той, що може викликати потяг до трансцендентного. Однак суїцидні мотиви час від часу виринають у прозі Карпи, засвідчуючи серйозне переживання загрози, яку несе тут внутрішня деструкція.

Модерніст руйнує об’єктне «материнське тіло», яке символічно втілює літературна традиція, і повертає літературі, що впала у пасивність, активний стан новотворення. Та якщо вісімдесятники — після химерної театралізації 70-х років є другим блуканням по постмодерному колу з його неусвідомленим садоавангардизмом, то садоавангардизм початку XXI ст. містить у собі пастку третього блукання, пов’язану з несвідомою активізацією деструктивного начала, нарцистичним індивідуалізмом, розщепленням індивідуального і національного коду української літератури. Адже «світовая забава» у свідомій Європі загрозлива для несвідомих себе національних суб’єктів, а в її глибині відбувається активний процес імперського і національного самопізнання, що виявляє психічні механізми виживання. Тому, коли несвідомі українські постмодерністи переймають забаву, то свідомі імітатори руйнують органічну структуру українського розвитку. На цій основі маргінальна українська література демонструє психологічний відхід лібідо від об’єктів, інфантилізацію творчої мужності і жіночості. Все це дає підстави у характеристиці постмодерної епохи сучасного порубіжжя діагностувати розщеплення генетичного коду української літератури[1391] через нарощування імітаційних, деструктивних, шизоїдних, істеричних, ерогенних симптомів. Якщо патріотизм є найвищим соціальним переживанням аристократичного суб’єкта, то український маргінал на запитання, чи надихає його любов до України, відповідає, що «клінічний патріотизм» не може бути джерелом натхнення, а література «не є чимось більшим за спорт чи прогноз погоди»[1392].

Антипатріотичний симптом маргінального суб’єкта, що формується на основі зневаги до матері, яскраво представив у фантастичному романі «Лжеnostradamus» (2000) В. Кожелянко. Роман починається символічною новелою «Дорухались», в якій дотепно окреслено сучасну позицію маргінального характеру, що творить масову культуру: «Минали дні… Але несподівано один з них — нічим не примітний, можна навіть сказати, сірий і цілком буденний день — чомусь не захотів минати. Виявив такий собі анархізм, волюнтаризм вкупі з дрібноастрономічним індивідуалізмом»[1393]. Розмножений психотип донжуана, нарциса, садоавангардиста, проститутки у масовій культурі несвідомо позбавляє національний характер перспективного розвитку, адже мислить з позиції монструозного теперішнього, для якого несвідоме українське минуле не було національною історією, а свідоме майбутнє — не повинно нею стати. Лише на основі внутріпсихологічної інтеграції можливі важливі зміни у несвідомих процесах національного розвитку, в його батьківсько-материнській структурі Супер-Его та сфері Его — несвідомій і свідомій його частині. Символізація епохи національного переходу виявляє кризову відсутність духовної мужності на основі активізації інстинкту смерті: «Таки нема з ким край боронити і Україну будувати! Один морок! Одне агресивне ніщо!»[1394].

Відсутність аналітизму сприяє творенню міфів про Європу й Америку. «Міф про Америку, мов пухлина, — як зазначає Г. Тарасюк у своєму романі за 1994 р., — розростається у нашій суспільній свідомості…»[1395]. На імітаційній основі «наймолодша літературна генерація, що іменує себе андерґраундом» переходить «рішуче і безповоротно від метафори до матюків»[1396], на символічному психосексуальному рівні — до перверсій, лесбіянства і гомосексуалізму. Національна несвідомість стає «троянським конем» не лише всередині літературного процесу, але й у загальнонаціональній культурі і політиці. Адже її «творцями» є інфантильні особистості, які зупинилися, затрималися, зафіксувалися на шляху до зрілої мужності і зрілої жіночості. Тому на сучасному порубіжжі активізується архетип Іуди з його імітаційною психологією заздрості: у християнському сюжеті той є бісексуальною особистістю, яка не визначилася у світлі духовної мужності Христа, що інтуїтивно виявив В. Сосюра в поемі «Христос» у сталінський епосі пришестя маргінальності.

NB

ГОЛОВНИМИ війнами, які визначатимуть дух європейської цивілізації, за пророцтвом Ф. Ніцше, будуть не традиційні, а війни духовні. Імперсько-національна духовно-психологічна війна на сучасному порубіжжі виражається через культуру постмодернізму. До цих цивілізаційних трансформацій підключаються українські вісімдесятники, розгорнувши духовну війну імітаторів з майстрами, яка характеризує провідну позицію маргінального постмодернізму. Психологічна криза імітаційного суб’єкта відображається через афект заздрості.

МАРГІНАЛЬНИМИ суб’єктами українського постмодернізму (як «синівський» і «дочківський» психотипи) стали Дон-жуанівський психотип і психотип Проститутки, що продукують театралізовану богемну психопоетику й відповідну до неї психосемантику: застрягання національного характеру на інфантильних позиціях, фіксацію садоавангардистських інтенцій, стани дезінтеграції, активізацію різних деструктивних імпульсів (імпульсів ненависті, потягу до вбивства, некрофілії тощо).

СИМВОЛІЧНИМИ сюжетами українського постколоніалізму є опозиція «Дон Жуана» і «Командора», «Анни» і «Долорес» (за пророчою моделлю «Камінного господаря» Лесі Українки). Український романтичний і аморальний «Дон Жуан» прямує до того, щоб стати маскулінним «Командором» (психологічна модель повернення імперського тоталітаризму або національного фашизму). Сексуально-владна «Анна» видає себе за одержиму духовністю «Долорес». На основі другого сюжету відбувається демонічний тріумф імітаційного психотипу феміністки (за аналогією Марка Вовчка) над націотворчим психотипом (за аналогією Лесі Українки).

ПОТУЖНЕ витіснення лібідозних імпульсів формує нарцистичне самолюбування. У любовній проекції, якої не знає Нарцис, суб’єкт дивиться в об’єкт, як у дзеркало, і має змогу пізнати себе. Любовне самопізнання прирікає на смерть стару форму людського життя і потребу створення нової. Страх самопізнання в постлюбовному дискурсі вісімдесятників породжує або агресивний антипсихологізм з демонічним культом сексуальної насолоди, або «навскісний» психологічний аналіз, який непізнану власну сутність переносить на символічні образи.

УКРАЇНСЬКА травма Нарциса є типово колоніальною травмою, що полягає у хронічній відмові національній суб’єктності, тому за ранньої символізації постколоніальної епохи відбулося активне нарощування нарцистичної суб’єктності, але у ситуації неусвідомленості воно деформувалося, виявивши не значущість духовно-творчого індивідуалізму, а симптоматику перехідного ерогенного егоцентризму.

ПСИХОАНАЛІЗ вісімдесятницького літературного дискурсу дає змогу відчитати, що імперський симптом формується в онтогенезі: на основі розщепленого батьківсько-материнського коду успадковується на глибинному рівні перевага інстинкту смерті над інстинктом життя, що й передбачає появу неусвідомленого імперського суб’єкта та його імітаційну потугу.

НАЯВНІСТЬ імперського і національного за психологією суб’єктів у єдиному вербальному просторі України дає змогу відчитати психологічний механізм народження імперії в лоні національного світу на основі маргінального дискурсу. Імперію символізує тотально ерогенна жінка, яка імітує багаточоловічість, але якій у психічній матриці нічого не відповідає, а національний світ — духовна мужність, якій у психічній матриці відповідає архетип праотця.

МАРГІНАЛЬНУ перехідну епоху символічно представляє творчість О. Забужко, в якій яскраво виражена психологія розщепленого творчого суб’єкта, народженого в лоні українського колоніального світу на основі неусвідомленого конфлікту в материнсько-батьківському коді. Національно невизначена жінка активізує психотип Проститутки, який продукує феміністичний каструвальний дискурс, несвідомо спрямований проти української мужності.

СТАНИ