Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

— Прошу, прошу, — холодно відказав лікар. — Перш ніж капітан Гарміддер так жартівливо перебив мене, я хотів зазначити, що, незважаючи на всі мої зусилля, на якнайсильніший і якнайстаранніший догляд, капітанова рука що далі, то гірше запалювалась. Адже рана була така, що страшнішої не бачив жоден хірург: два фути й кілька дюймів завдовжки! Я вимірював лотлінем. Одне слово, вона почорніла, а я знав, чим це загрожує, і мусив ампутувати всю руку. Але оцю кістяну, — він показав на неї швайкою, — вистругав йому не я. Я б такого не зумів, та це й не належить до моїх обов’язків. Це діло капітанове, а не моє: він наказав теслі зробити її, ще й довбешку на кінці прилаштувати — мабуть, щоб людям голови розвалювати, як одного разу спробував мені. На нього інколи нападає якийсь сказ. Бачите оцю щербину, сер? — і лікар, скинувши капелюха й відгорнувши чуба, показав чималу вм’ятину в голові, одначе без ніяких ознак шрама чи будь-якого ушкодження шкіри. — Та хай капітан сам пояснить вам, що це таке: кому ж і знати, як не йому.

— Ні, не поясню, — заперечив капітан. — Це тільки його мати могла б пояснити, бо воно в нього зроду. Ох ти ж, шибенику з поважною пикою! Чи є ще на всіх морях другий такий проноза? Чіппе, коли ти помреш, тебе треба покласти в маринад, шахраюго, щоб зберегти на майбутні сторіччя.

— А що ж із Білим Китом? — заволав Ахав, що доти більш-менш терпляче вислухував ту інтермедію, розіграну двома англійцями.

— А! — скрикнув однорукий капітан. — А, справді! Ну, як він пірнув, ми дуже довго не бачили його. Та я ж казав уже, що тоді й гадки не мав, який це кит утнув мені таку штуку. Аж згодом, коли ми вернулись на екватор, нам розказали про Мобі Діка — так його дехто називає, — і тоді я зрозумів, що то був він.

— І більше ти з ним не стикавсь?

— Аж двічі!

— Але не зміг загарпунити?

— Не хотів і пробувати. Хіба не досить із нього однієї моєї руки? Що б я робив без обох рук? А я гадаю, що ковтати Білий Кит уміє ще краще, ніж кусати.

— Знаєте що, — втрутився Чіпп, — віддайте йому ліву руку як принаду, то, може, вернете собі праву. Ви знаєте, панове, — додав він дуже поважно, з якоюсь математичною точністю вклонившись по черзі обом капітанам, — ви знаєте, панове, що травний апарат кашалота божественне провидіння влаштувало в такий дивний спосіб, що для нього ніяк неможливо перетравити цілком хоч би саму лише людську руку? І він дуже добре знає це. Отже, те, що ви вважаєте лютістю Білого Кита, — це насправді тільки його незграбність. Бо він ніколи не має наміру проковтнути чиюсь руку чи там ногу: він хоче тільки настрахати своїми фінтами. Але часом із ним трапляється таке, як з одним старим факіром, що його я колись лікував на Цейлоні. Той факір удавав перед глядачами, ніби ковтає ножі, але одного разу ненароком ковтнув ножа насправді. І носив його в собі рік чи й більше, а тоді я дав йому блювотного, і той ніж вийшов з нього маленькими шматочками. Бо він ніяк не міг перетравити ножа й засвоїти його у своєму організмі. Так ось, капітане Гарміддер, коли ви візьметесь за це як слід і погодитесь дати в заставу одну руку, щоб дістати змогу пристойно поховати другу, то рука буде ваша: тільки швидше дайте китові ще одну нагоду зітнутися з вами, та й по всьому.

— Ні, красно дякую, Чіппе, — відповів англійський капітан. — Хай уже та перша зостається йому, бо тут уже я нічого не вдію, а крім того, я ж тоді не знав, з ким маю справу; але до другої моєї руки йому зась. Більше я не хочу мати ніякого діла з Білим Китом: один раз поганявся за ним, і з мене вистачить. Я знаю, що вбити його — то була б велика честь і слава, та й спермацету в ньому, мабуть, повний трюм, але послухайтесь мене: найкраще дати йому спокій. Ви згодні зі мною, капітане? — спитав він, зиркнувши на Ахавову кістяну ногу.

— Звісно, це найкраще. Та однаково на нього полюватимуть. Бо чогось те, чому найкраще дати спокій, якраз найдужче нас вабить, хай йому біс. А для мене він — наче весь із магніту. Давно ти бачив його востаннє? І яким курсом він плив?

— Матінко пресвята! Щоб я скис! — вигукнув раптом Чіпп і, нахилившись, почав обходити Ахава кругом та якось дивно, по-собачому принюхуватись до нього. — Принесіть градусник! У цього чоловіка кров ось-ось закипить! Від його пульсу двигтить уся палуба! Капітане! — і, вийнявши з кишені ланцет, підніс його до Ахавової руки.

— Геть! — ревнув Ахав і відштовхнув його до фальшборту. — Веслярі, в човен! Яким курсом він плив?

— Господи! — вигукнув капітан-англієць, до якого було звернене це запитання. — В чому річ? Плив, здається, східним курсом… Що, ваш капітан божевільний? — пошепки спитав він у Федаллаха.

Але той тільки приклав пальця до губів і перевалився через фальшборт, щоб сісти за стернове весло у вельботі, а Ахав, підтягши до себе гак розбиральних талів, наказав матросам англійського судна спустити його в човен.

За хвильку він уже став там на кормі, а матроси-філіппінці налягли на весла. Марно гукав йому вслід англійський капітан. Ахав непорушно стояв спиною до чужого судна, а обличчям, наче витесаним із кременю, — до свого, аж поки вельбот не підплив до борту «Пеквода».

101

КАРАФКА

Перше ніж англійський корабель зникне нам з очей, варто відзначити, що він був з Лондона і назвали його так на честь покійного Семюела Ендербі, лондонського ж таки купця, засновника славнозвісної китобійної фірми «Ендербі й сини» — фірми, яка, на мою думку, думку скромного китобоя, з погляду історичного інтересу ненабагато поступається королівським династіям Тюдорів і Бурбонів, разом узятих. Чи довго існувала ця велика китобійна фірма до року божого 1775-го, зібрані мною численні документи з царини китоловства не з’ясовують; але в тому році (1775-му) вона спорядила перші англійські кораблі, що регулярно промишляли кашалотів. А втім, наші відважні Гробби та Мейсі з Нентакіту і Віньярду на той час уже кількадесят років (власне, з 1726-го) цілими флотиліями полювали на цих левіафанів — щоправда, тільки в Північній і Південній Атлантиці, а більше ніде. Я недвозначно стверджую тут,