Читати книгу - "Природа всіх речей"

своєї роботи не покидала. Подорожувати їй уже стало важко, але вона далі доглядала за Печерою мохів і час від часу читала в «Гортусі» лекції з бріології. Її зір погіршився, і Алма хвилювалася, що більше не зможе розрізняти мох. Готуючись до цього прикрого неминучого моменту, вона пробувала працювати з мохом у темряві, щоб навчитись розрізняти його види на дотик. І їй це добре вдавалось. (Алма не мала потреби дивитися на мох до кінця свого життя, зате інтерес до його вивчення в неї не згасне ніколи.) На щастя, тепер вона мала чудових помічників. Її улюблена юна кузина Марґарет — яку всі ніжно кликали Мімі — виявила глибоке зацікавлення до моху й невдовзі стала Алминою протеже. Закінчивши науку, дівчина почала працювати разом з Алмою в «Гортусі»; з допомогою Мімі Алмі вдалося закінчити ґрунтовну двотомну працю «Мохи Північної Європи», яку схвально сприйняла вчена спільнота. Видання було чудово проілюстроване, хоча з Емброзом Пайком художнику було не зрівнятися.

Зрештою, зрівнятися з Емброзом Пайком не міг ніхто.

Чарльз Дарвін тим часом здобував усе більше славу. Вона не заздрила його успіху; він заслужив на похвалу й гідно тримався. Їй було приємно бачити, що Дарвін далі працює над теорією еволюції — як завжди, ретельно й розсудливо. Року 1871-го він опублікував усебічний трактат «Походження людини», в якому нарешті застосував принципи природного добору до людей. Алмі подумалось, що він вчинив мудро, вичекавши стільки часу. Тепер головний постулат книжки (так, ми — мавпи) здавався очевидним висновком. Впродовж десятка років, відколи друком вийшло його «Походження видів», світ передбачав і завзято обговорював так зване «питання Мавпи». Вчені розділились на два табори, понаписували гори статей і без упину наводили спростування й докази. Схоже, перед тим, як спокійно винести свій добре побудований і виважено сформульований вердикт, Дарвін чекав, доки світ призвичаїться до тривожної теорії про те, що Бог, скоріш за все, не створив людство з пороху земного. Цю книжку Алма теж прочитала найуважніше зі всіх і була вельми нею захоплена.

Однак рішення проблеми Пруденс вона й тут не знайшла.

Алма нікому не розповідала про власну еволюційну теорію — і про свій тендітний, слабкий зв’язок із Дарвіном. Її досі набагато більше цікавив його таємний побратим — Альфред Рассел Воллес. Вона багато років пильно спостерігала за його діяльністю, відчуваючи гордість за його успіхи й смуток через його невдачі. Попервах здавалось, що Воллес завжди буде Дарвіновою приміткою — чи то прислужником, бо майже всі 1860-ті він писав статті на захист природного добору, а отже, самого Дарвіна. Та раптом Воллес зробив несподіваний поворот. У середині десятиліття він довідався про спіритуалізм, гіпнотизм і месмеризм і взявся досліджувати те, що поважні вчені називали «окультизмом». Алмі мало не вчувалось, як Дарвін невдоволено бурчить по той бік Ла-Маншу — бо імена обох чоловіків пов’язані назавжди, а Воллес узяв і віддався ганебному й антинауковому польоту фантазії. Те, що Воллес відвідував спіритичні сеанси, ходив до хіромантів і клявся, що розмовляє з мертвими, ще можна було якось пробачити, а от те, що він публікував статті з заголовками на кшталт «Науковий вимір надприродного», — ні.

Та Алма не могла нічого зі собою вдіяти — вона ще дужче полюбила Воллеса за його нетрадиційні переконання і палкі, сміливі аргументи. Її життя ставало щораз спокійнішим й стриманішим, і їй страшенно подобалось спостерігати, як Воллес — вільний, невгамовний філософ — зчиняє в науковій спільноті справжній гармидер. Він не мав ні крихти Дарвінової аристократичної пристойності; він сипав здогадами, заплутаними ідеями й непродуманими теоріями. Ніколи не затримувався надовго на одній думці, пурхаючи натомість від однієї вигадки до іншої.

Своїми найбожевільнішими фантазіями Воллес неминуче нагадував Алмі про Емброза, й цим подобався їй ще дужче. Як і Емброз, Воллес був мрійником. Непохитним прибічником чудес. Він казав, що немає нічого важливішого за дослідження того, що начебто суперечить законам природи, бо хто ми такі, щоб заявляти, нібито розуміємо ці закони? Будь-що є чудом, доки ми його не пізнаємо. Воллес писав, що чоловік, який уперше побачив летючу рибу, напевно, подумав, що він бачить диво, — а того, хто вперше ту летючу рибу описав, безперечно, обізвали брехуном. Алма обожнювала його жартівливі, вперті аргументи. Він був би чудовим співрозмовником за вечерею в Білому Акрі, не раз думала вона.

Втім, Воллес до кінця не занедбав своїх наукових розвідок. Року 1876-го вийшов друком його шедевр «Географічний розподіл тварин», який відразу ж назвали найвичерпнішою працею з зоографії. Незрівнянна книжка! Її читала Алмі вголос юна кузина Мімі, бо до того часу Алмі вже зовсім помутніло в очах. Алмі так припали до вподоби Воллесові думки, що в окремих місцях вона навіть голосно підтакувала.

Мімі піднімала очі від книжки й казала:

— Бачу, тітонько, той Альфред Рассел Воллес дуже вже вам подобається!

— Він король науки! — всміхалась Алма.

Проте зовсім скоро Воллес зруйнував свою нещодавно врятовану репутацію, вплутавшись у радикальну політику — гучно виступаючи за земельну реформу, виборче право для жінок, права убогих і знедолених. Він просто не міг стояти осторонь. Впливові друзі й прихильники намагалися знайти йому стабільну працю в солідних установах, але Воллес прославився таким радикалом, що ніхто не хотів ризикувати, наймаючи його до себе. Алма хвилювалася, що він не має за що жити. Вона здогадувалася, що він не вміє розумно розпоряджатися грошима. Воллес з усіх поглядів попросту відмовлявся грати роль порядного англійського джентльмена — може, тому, що він і не був порядним англійським джентльменом, а тільки підбурювачем з робітничого класу, який ніколи не думав перед тим, як щось сказати, й не робив паузи перед тим, як щось дати в друк. Його запал наробив чимало безладу, а суперечки чіплялися за нього цупко, мов реп’яхи, та Алмі не хотілося його цуратися. Їй подобалося дивитись, як він збурює світ.

— Покажи їм, хлопчику, — бурмотіла Алма щоразу, як чула про його новий скандальний вчинок. — Покажи їм!

Привселюдно Дарвін ніколи не сказав кривого слова про Воллеса, а Воллес — про Дарвіна, однак Алму завжди цікавило, що тих двоє чоловіків — однаково геніальних і таких різних за вдачею і манерами — думали в душі одне про одного. Відповідь на своє запитання вона дістала в квітні 1882 року, коли Чарльз Дарвін помер, і Альфред Рассел Воллес, згідно з письмовими вказівками Дарвіна, був одним із тих, хто ніс його домовину під час похорону.

Вони любили одне одного, збагнула вона. Любили, бо зналися.

Від цієї думки Алмі стало