Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Перетлумачивши тезу святого Августина, кйетисти{651} вирішили, що Самсон «убив себе разом із филистимлянами, підмовлений Дияволом» («Іспанські єретики»{652}, V, 1, 8); Мілтон («Самсон-борець», in fine) виправдав приписуване йому самогубство; Донн, як мені здається, вбачав тут не казуїстичне питання, а певну метафору чи образ. Його не цікавила ця історія із Самсоном — та й чому вона мала б його цікавити? — або радше Самсон цікавив його лише як «символ Христа». У Старому Заповіті немає жодного героя, якому б не віддавали таку шану: Адам для святого Павла — провісник Того, хто має прийти; Авель для святого Августина є втіленням смерті Спасителя, а його брат Сиф{653} — воскресіння; для Кеведо «Йов був чудовим прообразом Христа». Донн удався до такої банальної аналогії, щоб його читач зрозумів: «Усе сказане Самсоном може бути брехнею; але сказане Христом — ні».
Розділ, безпосередньо присвячений Христу, не є надто піднесеним. Він обмежується двома посиланнями на Святе Письмо: це фраза «власне життя Я за вівці кладу» (Євангелія від св. Іоанна, 10, 15) і доволі цікавий вираз «віддав духа», вживаний усіма чотирма євангелістами у значенні «помер». Із цих висловлювань, що підтверджуються віршем «Ніхто в Мене його (життя. — Прим. перекладача) не бере, але Я Сам від Себе кладу його» (Євангелія від св. Іоанна, 10, 18), випливає, що не хресні муки вбили Христа, а що насправді він покінчив життя самогубством, чудесним способом добровільно віддавши духа. Донн зробив це припущення 1608 року; а 1631-го він умістив його до проповіді, яку прочитав перед смертю у капличці Вайтхола.
Проголошена мета «Біатанатоса» — викрити самогубство; головна — довести, що Христос сам заподіяв собі смерть[385]. Те, що, оприлюднюючи цю тезу, Донн обмежився одним рядком із святого Іоанна і повторенням словосполучення «віддати духа», видається неймовірним і навіть неможливим; поза сумнівом, він волів не наголошувати на блюзнірській темі. Для християнина життя та смерть Христа — центральна подія всесвітньої історії; попередні століття готували її, наступні — відтворюють. Перш ніж із пороху земного був створений Адам, перш ніж твердь відділила воду від води, Отець уже знав, що Син помре на хресті, і створив землю та небо, аби ті були коном, на якому мала розігратися ця майбутня смерть. Ісус помер добровільно, доводить Донн, отже стихії, і Всесвіт, і покоління людей, і Єгипет, і Рим, і Вавилон, і Юдея були видобуті з нічого заради його смерті. Можливо, й залізо було створено заради цвяхів, шпичаки — заради тернового вінка, а кров і вода — заради рани. Ця барокова ідея проглядається у «Біатанатосі». Ідея Бога, який зводить Всесвіт, аби звести ешафот.
Перечитавши ці нотатки, я згадую трагічну постать Філіппа Батца, відомого в історії філософії як Філіпп Майнлендер. Він, як і я, був захопленим читачем Шопенгауера. Під його впливом (а також, імовірно, під впливом гностиків) він вигадав, ніби всі ми — частинки одного Бога, який на початку часів знищив себе, прагнучи небуття. Всесвітня історія — похмура агонія цих частинок. Майнлендер народився 1841 року; а 1876-му він надрукував книгу «Філософія зречення». Того ж року він покінчив життя самогубством.
Паскаль
Мої друзі кажуть мені, що думки Паскаля придаються їм до мислення. Насправді в світі не існує нічого, що не слугувало б стимулом для мислення; що стосується мене, то я ніколи не вважав, що ці знамениті атоми можуть сприяти розв’язанню проблем, примарних чи справжніх, які вони уособлюють. Я в них бачив радше присудки до підмета Паскаля, риси або епітети Паскаля. Так само як визначення quintessence of dust[386] не допоможе нам зрозуміти всіх людей, а лише принца Гамлета, визначення roseau pensant[387] не допоможе нам зрозуміти всіх людей, а лише Паскаля.
Здається, Валері звинувачує Паскаля у свідомій драматизації; справа в тому, що його книга відбиває не образ якогось учення чи діалектичного методу, а лише загубленого у часі та просторі поета. У часі, бо якщо майбутнє та минуле нескінченні, то насправді не існує «коли»; у просторі, бо якщо кожна істота рівновіддалена від нескінченно великого і нескінченно малого, то не існує й «де». Паскаль зневажливо згадує «думку Коперника», проте його твір відбиває запаморочення теолога, вигнаного зі світу «Альмагеста»{654} й заблуканого у коперниковім Всесвіті Кеплера{655} та Бруно. Світ Паскаля — це світ Лукреція (а так само й Спенсера), але нескінченність, що сп’янила римлянина, француза лякає. Правду кажучи, один шукає Бога, а другий наміряється звільнити нас від страху перед богами.
Паскаль, кажуть нам, знайшов Бога, проте він виявляє цю радість не так переконливо, як самотність. Щодо останньої, тут він неперевершений; досить пригадати знаменитий фрагмент 207 за виданням Брюнсвіка («Combien de royaumes nous ignorent!»[388]) і ще один, попередній, в якому йдеться про «безмірну нескінченність просторів, мені невідомих, які так само не знають про мене». В першому багатозначне слово «царств» і зневажливе дієслово наприкінці вражають фізично; якось я навіть вирішив, що цей вигук біблійного походження. Пам’ятаю, я передивився Святе Письмо; я не знайшов місце, яке шукав і якого, можливо, не існує, зате надибав блискучу антитезу, полохливі слова людини, котра відчуває свою наскрізну наготу перед спогляданням Бога. Апостол каже (Перше послання святого апостола Павла до Коринтян, 13, 12): «Отож, тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім — обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я».
Не менш показовим є фрагмент 72. У другому абзаці Паскаль стверджує, що природа (простір) — це «нескінченна сфера, центр якої є скрізь, а окружність — ніде». Паскаль міг натрапити на цю сферу у Рабле (III, 13), котрий приписує її Гермесу Трісмегісту, або в символічному «Романі про Троянду»{656}, що пов’язує її з Платоном. Це не має значення; важливо те, що метафора, яку вживає Паскаль для визначення простору, застосовувалася його попередниками (а також сером Томасом Брауном у «Religio Medici»[389]) для визначення божественного[390]. Не велич Творця, а велич Творіння вражає Паскаля.
Витлумачивши у нетлінних словах розлад і нікчемність самотньої смерті, він зробився одним з найпатетичніших людей у Європі; застосувавши до апологетичного мистецтва обчислення правдоподібності, — одним з найбільших марнолюбців. Він не містик; він належить до тих затаврованих Сведенборгом християн, котрі вважають небо нагородою, а пекло — покаранням і — звиклі до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Алеф. Прозові твори», після закриття браузера.