Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 2"

порівняно заможно. Де був також час, коли радянська Україна мала справжню автономію в культурних справах. Її досягнення у сферах освіти, науки, літератури та мистецтва справді вражають. Міста швидко втрачали свій колишній зрусифікований вигляд. До 1930 р. Україна наближалася до стану повністю розвиненої, культурно зрілої нації.

Ситуація докорінно змінилася в 1930-ті роки[380]. Сталінський режим терору тяжко гнітив усі народи Радянського Союзу, але гнів диктатора був спрямований передовсім проти непокірних українців. Унаслідок насильницької колективізації сільського господарства та штучного голоду 1933 р. Україна зазнала приголомшливих людських утрат. “За неофіційними оцінками, втрати від смертей, що були результатом голоду, становили щонайменше 10 відсотків населення (понад 3 мільйони), але якщо взяти до уваги зниження рівня народжуваності та збільшення смертності, то ця цифра зростає, за деякими підрахунками, до 5-7 мільйонів, згідно з екстраполяцією до перепису 1939 р.”[381]. Сталінський терор знищив також дві верстви української громадської й інтелектуальної еліти: дореволюційну народницько-ліберальну інтелігенцію, яка пристосувалася до радянських умов і в 1920-ті роки далі відігравала активну роль у культурному житті, та українське комуністичне керівництво, яке правило республікою протягом перших десяти років її існування. Одним із результатів сталінської політики було те, що вона зупинила чи навіть відкинула назад процес формування української нації. Це виразилося в повороті до двомовності, майже викоріненої наприкінці 1920-х років, та відновленні дореволюційної дихотомії між російськомовними містами та промисловими центрами й україномовними селами та містечками. Українську культурну діяльність зведено до підпорядкованого й виразно провінційного рівня, тоді як усі престижніші форми інтелектуальної роботи були спрямовані у “всесоюзне”, тобто російське, русло.

Тому не дивно, що український народ із надією дивився на велику міжнародну воєнну пожежу, яка наближалася, і що у 1941 р. сотні тисяч радянських солдатів української національності добровільно переходили до німців, яких населення вітало як визволителів. Це не було виявом симпатії до нацистської системи, про природу якої український народ, ізольований від зовнішнього світу, ледве чи мав якесь уявлення. На німців дивилися як на представників привабливої європейської цивілізації, й Німеччина Гітлера сприймалася через імідж Німеччини Вільгельма II. Ще збереглася пам’ять про те, що 1918 р., під час першої німецької окупації, кайзерова армія поводилася цивілізовано. Українські патріоти сподівалися, що Німеччина знову, як у добу Берестя, підтримуватиме українські національні прагнення у власних інтересах.

Навряд чи треба говорити, що ці надії повністю розвіялися. Страхіття нацистського колоніального режиму підтвердили й перевершили найзловісніші передбачення комуністичної пропаганди і зробили відновлення радянської влади привабливішою перспективою. Не може бути жодного сумніву, що нацистська політика на окупованих радянських територіях, і особливо на Україні, неабияк вплинула на висліди німецько-радянської кампанії. За словами одного із колишніх високопоставлених німецьких достойників: Гітлер вів свої армії не на визвольну війну, а в колоніальний похід, у якому вони знекровилися до смерті”[382].

Є підстави твердити, що Сталін і радянське керівництво під час війни були дуже стурбовані, що якась іноземна держава може порушити українську справу[383]. На щастя для них, ці побоювання були цілковито необгрунтованими. Німці відкинули українську козирну карту, тоді як західні держави ніколи не думали втручатися в те, що вони вважали внутрішньою справою свого радянського союзника. Іронія другої світової війни полягала, зокрема, в тому, що серед усіх провідних державних діячів світу саме Сталін, який учинив невимовні злочини проти українського народу, виявив найбільше зрозуміння потенціалу української проблеми. Саме в ім’я України, а не Росії, Сталін домігся приєднання величезних територій на захід від кордону, що існував до 1939 р., таким чином розширивши СРСР до Центральної Європи та Наддунайської долини.

НАСЛІДКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

З погляду українських національних інтересів результати другої світової війни були дуже невтішні. Щоправда, вдалося уникнути загрози колоніального поневолення з боку нацистської Німеччини, але поза тим не було жодного поліпшення. Ціною жахливих страждань, руйнувань і втрат у людському матеріалі Україна дістала лише відновлення тієї самої тиранічної влади, яку мала до війни. Визволення та національна незалежність залишалися такою ж далекою і недосяжною метою, як і раніше.

Хоча цей песимістичний погляд і схожий на правду, він лише частково відповідає істинному станові речей. Насправді, війна спричинилася до деяких глибоких змін у становищі України. Але вплив цих нових рис утверджувався поступово, і їх наслідки ще й сьогодні далеко не вичерпалися.

Найбільша зміна, до якої привела війна, - це приєднання до Української РСР Західної України, - етнічних українських земель, які перед тим перебували під владою Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. Це додало до населення Української РСР близько 8 мільйонів нових громадян, переважна більшість яких були етнічні українці. Таким чином були частково компенсовані втрати населення на давніших радянських територіях, і зросла частка українців у всій республіці.

Якісні наслідки цих змін були ще важливіші, ніж статистичні. Вперше від часів середньовіччя всі українські землі виявилися об’єднаними у складі однієї держави. Це означало, насамперед, згладжування суспільно-політичних особливостей західних територій. Навряд чи треба нагадувати, що цей насильницький Gleichschaltung був болісним процесом і спричинився до багатьох жертв. Але територіальна консолідація віддавна була метою українського національного руху. Об’єднання Галичини анізованої тоді в Західно-Українську Народну Ресцубліку) з Українською Народною Республікою вперше було проголошене 22 січня 1919 р. Ця спроба об’єднання зазнала невдачі разом із загальним крахом української самостійності. Але те, чого не вдалося досягти самостійній українській державі революційної доби, тепер здійснив радянський режим. Це означало величезний крок уперед у процесі формування нації. Уніфікація, що випливала з цієї територіальної консолідації, зовсім не була одностороннім процесом: вона означала не лише прилучення населення Західної України до зразків, що переважали в Українській РСР у її давніх кордонах, але одночасно й невловиму, але глибоку психологічну мутацію серед населення середньо-східної України. Цей останній аспект об’єднання очевидно применшується в офіційній пропаганді, проте він є важливим чинником у житті післявоєнної України. Треба пам’ятати, що західні території (за винятком Волині й українських частин Бесарабії) ніколи не належали до царської Росії. Більшість західних українців були католиками східного обряду, і весь регіон мав традиційні культурні зв’язки з Центральною Європою. Добре відомо, що завдяки сприятливішим обставинам австрійської конституційної системи національний рух швидше розвинувся у Західній Україні, аніж у середньо-східній Україні. Уже наприкінці XIX ст. Галичина стала твердинею, або, як тоді казали, “П’ємонтом” українського національного руху. Там активна войовнича національна свідомість проникла в маси аж до найвіддаленішого села. Схожими були умови в сусідній Буковині. У міжвоєнну добу національний рух галицького зразка поширився й на інші частини