Читати книгу - "Дивла. Серія книг, LesykLab"

– Його відповіді ґрунтуються на тому, що він сприймає істину, – висловився один із старійшин. – Цей пиятик після вигнання тільки й робив, що бродяжничав. Ось він і дійшов від нашого села до села людей.

- Чи правда? - Засумнівалася Сот. Вона повернулася до Ровендера і запитала: - Звідки ти знаєш, що люди мають такі сили?

Правдоптаха озвалася:

– Я багато мандрував у далеких краях, побував у стародавніх руїнах Східних Пустельних земель, на південних відрогах Блицьких гір і на захід від берегів Пустого моря. Люди, звичайно, більш примітивна техніка, ніж Охо, але її дуже багато, і ці машини виконають усе, що їм накажуть.

Єва згадала випадкового перехожого в Соласі, коли вони втекли з палацу на «Золотій рибці». Навіть цей музейний драндулет вразив його. Прибульці не мали стільки продуктів Технології, скільки Кадму.

– Якщо Ровендер має рацію, – сказав другий старійшина, – то на нас чекає повторення Другої Сонячної війни.

- Ти пішов далеко, Ровендер, - продовжила Сот. – Чому повернувся сюди?

- Може, ти хотіла запитати, - втрутився Антикв, - чому він взагалі пішов і відвернувся від своїх одноплемінників?

– Ви знаєте відповідь на це запитання, – сказала правдоптаха. – Коли моя подруга та моє потомство пішли в інший світ, я не міг залишатися. У цьому селі скорбота чатувала на кожному кроці. Куди б я не дивився - всюди жили спогади про них, я бачив їх в обличчях моїх братів і сестер, я бачив їхній дух уві сні. Цей нескінченний біль неможливо було вгамувати.

Єва спробувала звільнитися з пут. Вона бачила, як тремтить Ровендер, їй хотілося обійняти друга і сказати, що вона тепер із ним.

– І все-таки ти відкинув нас усіх, хай ми й намагалися тобі допомогти, – не здавався Антикв.

– Наші традиційні ритуали не могли вгамувати мого смутку. Мені треба було… – почала пташка.

– І ти відмовився від них? Наші духолікуючі ритуали діяли протягом багатьох поколінь, залишаючись незмінними з часів, коли ми жили на рідній планеті. Так завжди було. А ти, значить, вирішив зректися них? - Голос Антіква дзвенів від обурення.

– Я походжу не з нашої рідної планети. Я народився на Орбоні, – сказала правдоптаха.

- І тут, на Орбоні, ти кинув усіх нас у селі без жодних попереджень? - Антикв сперся на тростину і підвівся, явно розгніваний словами Ровендера. – Коли хвороба забрала ще багатьох із нашого клану, тебе тут не було. Коли мант-бігуни рятувалися від дорсеанських браконьєрів, тебе тут не було. Коли наші розвідники почали загадково пропадати.

- Я пішов, бо ніхто з вас не міг мене зцілити. Я пішов, бо не знав, навіщо мені жити. Я пішов, бо не розумів, чому вижив, коли мої рідні загинули. - (Сот подивилася на Антикву, але той нічого не сказав.) - Я став привидом, баченням, змушеним вічно тинятися без жодної мети. Мені все було байдуже, включаючи самого себе… Поки я не зустрів дівчинку з людей, Єву Дев'ять.

– Ось цю? – Антикв махнув рукою у бік Єви.

- Єва подарувала мені ціль. Вона знову наповнила моє серце надією. Мій дух відчув, що вона особлива. Мій дух наказав мені вчити її, ніби вона була моєю дитиною: розповідати про нас… про Орбона… про все. Але я й не здогадувався, що це вона мене вчила.

Сльози текли по щоках Єви, доки вона слухала Ровендера.

- І чого ж вона тебе навчила? - Запитала Сот.

- Серце, повне співчуття, так само непросто мати в грудях, як серце, повне байдужості, - відповіла правдоптаха.

Антикв мовчав. Члени ради дивилися на нього в очікуванні відповіді.

- Скажи щось, - звернулася до вождя Сот. – Бо тепер ти знаєш його правду.

Антикв відкашлявся.

- Я знав, що ти сумуєш за своїх близьких. І все село журилося про них. Ми всі оплакували їхній відхід.

– Але ти цього ніяк не показав, – промовила пташка.

- Вождь повинен бути надійним і сильним, з хоч би якими жахами він зіткнувся. Вождь не може виявляти біль, Ровендере. Це можуть витлумачити як знак слабкості, – сказав Антик у ледь чутно. Майже пошепки.

- Мені не потрібен був вождь, - озвалася правдоптаха. - Я хотів бачити батька.

Антикв відповів тремтячим голосом:

– А я хотів повернути свого сина, мого маленького безтурботного сина, який завжди був поряд. Завжди грав. Завжди сміявся. Не було розчавлено трагедією. Не був зламаний капризами долі.

– Дитя потребує батьків у будь-які часи, тату. Не лише коли життя посміхається до нього.

Антикв підійшов до Ровендера і обережно витяг пташку з рота. Обхопивши голову сина тремтячими руками, він промовив:

- Ти маєш рацію, синку. Ти маєш рацію.

Усі члени ради старійшин заляпали і радісно заголосили.

Єва нарешті виплуталася з мотузок і кинулася до Ровендера, але зупинилася, побачивши, що той обіймає батька. Тут у голові її, немов давно забута колискова, спливли рядки з прорікання Арії:

Возз'єднання близько, У смерті результат його – фальш, у переродженні – істина.

Єва витерла сльози та посміхнулася.

Розділ 30. Сім'я.