Читати книгу - "Вічне життя Смерті, Лю Цисінь"

— Мені це дещо нагадує, — вимовила Чен Сінь.

— Не знаю, що це, але в мене мурашки по тілу.

Чен Сінь і АА рушили до моноліту, пересуваючись стрибками: гравітація на Плутоні дорівнювала лише одній десятій земної. Дорогою вони виявили, що рухаються вздовж рядків стрілок, намальованих на білій поверхні, які вказували в напрямку монумента. Лише коли вони опинилися перед ним, змогли оцінити його величність: піднявши погляди в небо, Чен Сінь і АА побачили чорну прірву, немов із зоряної карти вирізали величезний шматок. Знову озирнувшись, вони виявили, що їхній рядок стрілок виявився не єдиним — з усіх боків до моноліту радіально вели доріжки аналогічних позначок.

Біля підніжжя монумента знайшовся ще один дивний пристрій — металеве колесо близько метра в діаметрі. Чен Сінь і АА з подивом відзначили, що воно має ручний привід. Над колесом розміщувалася діаграма з таких самих білих стрілок, добре помітна на чорному моноліті. Дві стрілки формували дугу, підказуючи напрямок обертання колеса, а поруч із ними були намальовані двоє дверей: напіввідчинені й зачинені. Чен Сінь обернулася й знову поглянула на лінії стрілок, що сходилися в це місце, — лаконічні й зрозумілі безмовні підказки викликали те саме дивне відчуття, про яке говорила АА.

— Здається… це все створене не для людей.

Вони провернули колесо за годинниковою стрілкою. Механізм піддавався важко, але зрештою ворота до моноліту повільно розчахнулися. Зсередини вирвався струмінь газу, і водяна пара швидко сконденсувалася у кристали льоду, що повільно осідали на поверхню у світлі прожектора. Чен Сінь і АА увійшли у ворота й побачили ще одні двері навпроти входу, також із ручним приводом. Цього разу над колесом було розміщено короткі письмові вказівки про те, що це шлюзова камера і, перш ніж відчиняти наступні двері, слід зачинити вхідну браму.

Чен Сінь з АА провернули колесо, розміщене збоку від брами, закриваючи вхід до моноліту. Відрізані від світла прожектора, вони відчули панічну атаку: вже зібралися засвітити ліхтарики на скафандрах, коли помітили, що на стелі вузької шлюзової камери жевріє маленький вогник. Це свідчило про наявність електричного струму в цьому негостинному світі. До того ж уже наприкінці Епохи кризи людство мало технології зведення будівель із підтрим­кою тиску всередині без шлюзової камери. Вони почали крутити друге колесо, щоб відчинити наступні двері. Цієї миті Чен Сінь відчула, що насправді механізм дає змогу відчинити другі двері навіть при незачинених перших. Єдина мотивація розміщення інформаційної таблички полягає у запобіганні витоку повітря зсередини. У цій низькотехнологічній споруді не було навіть простого автоматичного механізму, який міг би запобігти неправильним діям після потрапляння всередину.

Рвучкий струмінь повітря ледь не звалив їх із ніг, а через різкий перепад температури візори шоломів одразу вкрилися краплями води. Але інформаційна система скафандрів підказала, що тиск і склад атмосфери відповідають нормі, тож візори можна підняти.

Вони стояли перед тунелем, який дугою спускався донизу й освітлювався рядом тьмяних ламп. Випромінюване ними світло ковтали чорні стіни, тож у проміжках між лампами згущувалася темрява. Хоча спуск виявився крутим — десь 45 градусів, — у тунелі не було сходинок, лише пандус. Цьому могло бути два пояснення: або в умовах мікрогравітації сходи не мали сенсу, або ж цей вхід будувався не для людських ніг.

— Так глибоко. Тут нема ліфта? — запитала АА, боязко вдивляючись у крутий спуск і не наважуючись рушити з місця.

— Ліфт із часом може вийти з ладу. Ця будівля споруджена, щоб існувати протягом еонів, — голос пролунав із глибини тунелю, де на них чекав старий. У тьмяному освітленні його білосніжні волосся та борода танцювали у мікрогравітації й ніби світилися зсередини.

— Ви — Ло Цзі? — запитала АА.

— Хто тут іще може бути? Діти, мої ноги вже не такі міцні, як колись, тож я не піднімуся до вас. Спускайтеся.

Чен Сінь і АА пострибали вниз. Зважаючи на низьку гравітацію, цей спосіб спуску не здавався надто небезпечним. Опинившись біля старого, вони переконалися, що це дійсно Ло Цзі. Він був одягнутий у довгий китайський халат і спирався на костури. Роки трохи зігнули його спину, але голос лишився зичним, як і замолоду.

Діставшись нижнього рівня, Чен Сінь глибоко вклонилася старому.

— Вітаю вас, старійшино.

— Хе-хе, от тільки не треба цього, — махнув із посмішкою Ло Цзі. — Ми ж колись були… колегами, — сказав він із бісиками у погляді, що було вкрай дивно для його шанованого віку. — Хе-хе, ти ще така молода. Колись я дивився на тебе лише як на Мечоносця, але згодом відзначив і твою вроду. Шкода, що це сталося не одразу. Але що вже тепер про це говорити, ха-ха-ха…

Ло Цзі також постав перед жінками у геть іншому образі. Знайома Чен Сінь і АА велична постать Мечоносця зникла без сліду, але їм було невтямки, що це й був справжній Ло Цзі — саме таку вдачу він мав чотириста років тому, до обрання одним із Обернених до стіни. Той, старий, Ло Цзі знову повернувся до життя, ніби прокинувся з гібернації, але роки все-таки дещо пом’якшили його характер, додавши відстороненості.

— Ви знаєте, що сталося? — запитала АА.

— Звісно, дитя, — він вказав костуром собі за спину. — Ця наволоч повтікала на кораблі, хоча й знала, що все одно не втече. Купка дурнів.

Ло Цзі, вочевидь, говорив про інших співробітників Музею цивілізації Землі.

— Ми з тобою змарнували чимало часу, — звернувся він до Чен Сінь.

Чен Сінь знадобилося кілька хвилин, аби збагнути, про що йдеться, проте потік із тисяч думок і спогадів, які за секунду нахлинули на неї, був перерваний наступними словами Ло Цзі.

— Забудь, це все неважливо, — замахав він руками. — Насправді щомиті отримувати насолоду від життя — найкраща порада на всі часи. Хоча зараз уже нічого не зміниш, не варто побиватися через минуле. Добре, ходімо. І не треба мені допомагати, бо ви й самі ще не призвичаїлися до пересування в цих умовах.

За низької гравітації найскладнішим для 200-річного Ло Цзі виявилося не йти швидше старечими ногами, а навпаки — пересуватися повільніше: костури він використовував не як опору, а як додатковий засіб для уповільнення.

За деякий час вони дісталися розширення тунелю — Чен Сінь і АА відчули, що потрапили до величезної печери. Стелю годі було розгледіти, оскільки простір перед ними так само освітлювався лише рядком тьмяних вогників. Кінця-краю печері не було видно.

— Тут зберігаються основні фонди, — сказав Ло Цзі.

— А де ж самі реліквії?

— Здебільшого в залах, що відходять від дальнього кінця печери. Але там розташовані менш цінні об’єкти. Скільки часу вони можуть зберігатися? Протягом десяти тисяч років? Ста тисяч? Щонайбільше, мільйона. Майже всі вони до того часу перетворяться на порох. Але ось це… — і він обвів костуром простір навколо себе, — планувалося зберігати впродовж сотень мільйонів років. Чому ти й досі вважаєш це місце музеєм, га? Сюди не потикається жодна жива душа — тут не місце для відвідувачів. Це надгробок людства, не більше, не менше.

Чен Сінь роззирнулася в похмурому порожньому тунелі, пригадуючи все побачене, — й справді, тут кожний камінчик