Читати книгу - "Сибіріада польська"

Ще цього самого ранку Астаф’єв назначив Сташека до бригади, яка вирушала на сінокоси аж на далеку Козацьку Галявину. Про минулу ніч, проведену з Любкою, думав з соромливим здивуванням, перемішаним з радістю. Отже, то справді так є між жінкою і мужчиною.

На Козацьку Галявину відправили їх шістьох: чотири баби, дідусь Микишка і Сташек з конем. Бригадиром косарів Астаф’єв назначив буркотливу бабу Соболиху, якої Сташек майже не знав. Зрештою так, як слабо знав двох інших баб: Фєклу Мурашкіну і Катерину Стеблову. Знав лише наймолодшу з них, молоду солдатку-вдову Анюту. Добре пам’ятав, як Анюта в минулому році після одержання «похоронки» ледве не збожеволіла. Але поволі отямилася, поводила себе нормально, від людей не тікала, хоч продовжувала носити цілком чорний, жалобний одяг.

Попереду йшов дідусь Микишка, через тайгу дорогу назначав. За ним баби одна за одною, а вкінці Сташек, який вів Сєрка за узду. Всі, від коня починаючи, навантажені були косами, вилами, продовольством, одним словом, тим, що їм там до роботи й багатоденного проживання могло знадобитися.

Тайга умлівала в спеці. Запахи живиці і буйних трав змішувалися з сонним поганим запахом поширеної над берегами ріки квітучої черемухи. Чим глибше входили в тайгу, тим настирливіше атакували їх невичерпні хмари мошок і комарів, густі сітки на головах трохи людей від тої ненажерливої гидоти захищали. Найбільше терпів кінь, який мало того, що надмірно нав’ючений, крім хвоста не мав жодного іншого захисту. Сташек час від часу зупинявся, зривав жменю трави і витирав Сєркові заліплені мошкою, порізані до крові очні ямки, чистив вуха та ніздрі.

На Козацькій Галявині стояла стара закопчена хатина, у якій кожного року під час сінокосів затримувалися косарі. Баби почали поратися, наводячи в ній порядок. Дідусь зі Сташеком ремонтували огорожу з жердин, щоб там коня на ніч безпечно помістити.

— Бабів я не хотів лякати, але ведмідь тут буває. А не дай Боже, ведмедиця з малими. А як їй в голову вдарить конячиною поживитися? Треба буде Сєрка пильнувати. Заряджу рушницю і посидимо хвилину... — говорив Микишка.

Погода сприяла косарям. Вставали блідим світанком і всі хапалися за коси. По ранковій росі косити легше. Першим у ряді косарів йшов дідусь Микишка, за ним баби, як котра уставилась. Сташек косив вкінці. А що без досвіду не завжди встигав, баби над ним насміхалися. Тільки Анюта захищала його, що ще більше підбурювало його хлопчачу амбіцію. Всі долоні були у пухирях і мозолях, надвечір ледве волік ноги. А крім цього, мусив дбати про коня. Микишка був твердим, витривалим старцем. Косив без передишки до полудня. Лише коли з трави падала остання крапля роси, коси цілком затупіли, а косарі під пекучим сонцем не могли відігнати хмари мошок — відставляли коси. І лише тоді був час, щоб щось перекусити на сніданок, відпочити і хвилину подрімати в тіні. А потім перевертали, сушили вчорашній покіс.

Коли сонце схилялося до заходу, розпалювали вогнище і баби варили якусь їжу. Найчастіше то була ячмінна крупа. Часом варили уху з дрібної риби, яку витягували із заставленого на ніч кошика. А коли Микишці вдалося вполювати пару рябчиків, тоді обгризали пташині кості. Протягом дня докормлювалися при нагоді суницями або «клубнікою» — дикими полуницями, яких у цьому році на Козацькій Галявині не бракувало. Не бракувало також часникової черемши і цибухів дикої цибулі.

Вечорами баби купалися в ріці, прали своє ганчір’я. Сташек купав Сєрка і сам не нехтував нагодою, щоб у воді поплескатися. Незважаючи на втому, баби сиділи довго біля вогнища: розпускали плітки, жартували та поплакували, коли до них приходили спогади. Часто співали:

Над Козацькою Галявиною піднімався медовий запах висихаючого сіна. Прийшла пора стягувати його в одне місце і скласти у великі стоги. Порозкидані по галявині маленькі стіжки сіна накладали на березові волокуші, й Сташек звозив їх під скирту. Сіно треба було скласти рівно, міцно втоптати, щоб вітри скирт не розвалили, проливні дощі не розмочили. Незважаючи на гарну погоду, дідусь Микишка боявся приходу раптової бурі і підганяв, щоб скирту протягом одного дня поставити.

У середині ночі хтось розбудив Сташека.

— Чуєш, як кінь дуріє? Трохи стіни копитами не розвалить. Микишка вже туди з рушницею побіг.

Всі вибігли з кімнатки. Ніч була світла, місячна. Побачивши людей, Сєрко поволі заспокоювався. З-за рогу вийшов Микишка з готовою до пострілу рушницею.

— Ну що?

— Тиша, нічого не видно.

— То чому кінь дурів?

— Налякався. Факт. Може, росомаха до нього підійшла?

— А може, ведмідь?

— Баби! А може, якийсь дух?

— Перестань, дурна, і без цього боюсь, а вона дух!

Коли вранці вийшли на покіс, нічна таємниця з’ясувалася. Сліди на галявині не викликали сумніву, хто коня налякав вночі. Ведмідь! До того, для забави чи з якоїсь злості, порозвалював їм майже всі копиці сіна, які залишилися ще до складення. Та ще й порвав березову «волокушу», якою Сташек стягував сіно, у шматки розшарпав фуфайку, яку