Читати книгу - "Вершник без голови"

саду, і про сварку між Генрі й мустангером, і про те, як мустангер пішов, ніби погрожуючи юнакові, і як той вирушив йому навздогін, — про все, крім справжньої причини, що спонукала Генрі поїхати за мустангером, і своєї власної ролі в усій тій історії. Ці два факти він завбачливо замовчує.

Це скандальне викриття вражає всіх — і суддю, й присяжних, і глядачів. Загальний подив виливається де в промовисте перешіптування, де в гнівні вигуки. Але цей обурений гомін спрямований не проти свідка, який щойно закінчив говорити, а проти того, хто стоїть перед ними, звинувачений тепер у подвійному злочині: він нібито не тільки вбив сина Пойндекстера, а й збезчестив його дочку.

Під час тих страхітливих свідчень усі почули тяжкий стогін. Він вихопився з грудей літнього чоловіка, смутного й пригніченого на вигляд, — усі знають, що це нещасний батько.

Але погляди натовпу на ньому не затримуються. Вони линуть далі, туди, де за завісками карети сидить жінка, що вже раніше привернула увагу всіх своєю красою. Ці погляди сповнені цікавості, але й не дивно: адже та жінка в кареті — Луїза Пойндекстер.

Чи вона сама сюди приїхала, зі своєї доброї волі? Це запитання у всіх на устах, і по натовпу знов перебігає гомін.

Гадати довго не доводиться. Вони чують відповідь від оповісника, що викликає наступного свідка:

— Луїза Пойндекстер!..

Колхаун справдив свою погрозу.

Розділ LXXXVIII

СВІДОК З ПРИМУСУ

Не встигає цей монотонний виклик пролунати тричі, як жінка, чиє ім'я щойно названо, з'являється на приступках карети. У супроводі судового пристава вона підходить до місця, визначеного для свідків, і спиняється. А тоді рішуче, не виказуючи й тіні страху, повертається обличчям до суду.

Всі очі прикуті до неї. В деяких світиться подив, у декотрих, може, й зневага, але в багатьох і захват — те таємниче замилування, що його збуджує жіноча краса, навіть сполучена з провиною.

Лише один з усіх дивиться на цю жінку із зовсім іншим виразом. Його погляд сповнений ніжної любові, та прозирає в ньому й ледь помітна тривога. Це сам підсудний.

Але жінка не бачить ні його, ні когось іншого. Здається, в цю мить вона вважає гідною своєї уваги одну-єдину людину: того, хто щойно зійшов з місця, де стоїть тепер вона. Вона дивиться на Кассія Колхауна, свого двоюрідного брата, — дивиться так, ніби хоче спопелити його очима.

Зіщулившись під тим гнівним поглядом, він тихцем задкує і ховається серед натовпу.

— Міс Пойндекстер, де ви були тієї ночі, коли пропав ваш брат?

Це запитання ставить прокурор.

— Удома, в будинку мого батька.

— Дозвольте вас запитати: ви ходили тієї ночі в сад?

— Так.

— Чи не скажете суду, о котрій годині?

— Опівночі, коли не помиляюсь.

— Ви були там самі?

— Не весь час.

— Якийсь час з вами був хтось іще?

— Так.

— Коли ви так щиро говорите, міс Пойндекстер, то, може, не відмовитеся сказати суду, хто то був?

— Звісно, що ні.

— То дозвольте спитати ім'я тієї особи?

- їх було двоє. Там був і мій брат.

— Але перед тим, як прийшов ваш брат, з вами ще хтось був?

— Так.

— Ось його ім'я ми й хотіли б почути. Сподіваюся, ви не відмовитесь його назвати.

— Чому ж, охоче назву. Зі мною був містер Моріс Джеральд.

Ця відповідь викликає довкола не тільки подив, а й презирство, і навіть обурення. Тільки на одного з присутніх вона справляє зовсім інше враження — на підсудного, що має тепер куди переможніший вигляд, ніж будь-котрий з його обвинувачів.

— Дозвольте вас запитати: то була випадкова зустріч чи призначена наперед?

— Призначена наперед.

— Я маю поставити вам одне делікатне запитання, міс Пойндекстер. Ви мені пробачте, я виконую свій обов'язок… Яка була причина… чи, я б краще сказав, мета цієї зустрічі?

Луїза Пойндекстер вагається. Та це триває лише мить. Випроставшись і кинувши спокійний погляд на цікаві обличчя навколо себе, вона відповідає:

— Причина чи мета — це, врешті, те саме. Мені нема чого приховувати. Я вийшла до саду зустрітися з тим, кого кохала… кого й тепер кохаю, хоч він і стоїть оце перед вами, звинувачений у злочині. Сподіваюся, сер, цього досить?

— Не зовсім, — каже прокурор, не зважаючи на гомін довкола. — Я маю поставити вам ще одне запитання, міс Пойндекстер. Може, я трохи відхилюся від заведеного порядку, зате ми заощадимо час, отож гадаю, ніхто проти цього не заперечуватиме. Ви чули, що казав тут попередній свідок. То чи правда, що ваш брат, розлучаючись тоді з підсудним, мав проти нього зло?

— Так, це правда…

По натовпу перебігає хвиля обурення. Ця відповідь підтверджує свідчення Колхауна, робить очевидним мотив злочину! Навколишній натовп не хоче слухати дальших пояснень свідка. Лунає крик: «Повісити його!.. Повісити!» — і багато хто виказує видимий намір зробити це, не дожидаючись ухвали присяжних.

— До порядку в суді! — вигукує суддя, вийнявши з рота сигару і обводячи натовп глядачів владним поглядом.

— Та коли мій брат поїхав за ним, то вже не мав проти нього зла, — додає Луїза Пойндекстер, не чекаючи дальших запитань. — Він пробачив містеру Джеральдові й поїхав навздогін, щоб перепросити…

— Я маю дещо сказати з цього приводу! — втручається Колхаун, нехтуючи всі правила. — Вони посварилися потім. Я чув їх, коли стояв на даху будинку.

— Містере Колхауне! — суворо вичитує йому суддя. — Якщо прокурор визнає за потрібне, вас знову викличуть свідком, а тим часом, сер, будьте ласкаві не порушувати порядку.

Після кількох запитань щодо її останнього твердження Луїзу Пойндекстер відпускають з місця для свідків.

Вона повертається до своєї карети з важким тягарем на серці, розуміючи, що своїми правдивими відповідями тільки зашкодила тому, кому хотіла допомогти. Та й собі самій: ідучи крізь натовп, молода креолка не може не помічати звернених на неї очей, в яких світиться майже не прихована зневага.

«Лицарі» ображені її невибагливістю, моралісти шоковані відвертим зізнанням про нічне побачення в саду; а ще не забудьмо й про заздрощі до «щасливчика», якого вона так рішуче боронила.

Свідком знов викликають Колхауна, і його додаткові фальшиві свідчення ще дужче розпалюють ворожість до підсудного. Кожне слово в них — брехня, але всі його твердження здаються цілком вірогідними.

І знову натовп обурено й лиховісно гуде. Знову чути крик: «Повісити!» — цього разу ще гучніший і лютіший, ніж перше. Та й у діях, що супроводять цей крик, виявляється вже цілком певна погроза: чоловіки рішуче знімають куртки, підкидають догори капелюхи. Жінки у фургонах — і навіть вищого стану,