Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

– Погана була ідея з возом!

Насилу зсунув він воза вбік, закріпив на місці, сів на дишло і міркує:

«Ну й ну! Якби я був Деніле Препеляк, волів би занапастив, а якби не був, воза б знайшов. Препеляк я чи ні?…»

Бачить – перехожий жене кози.

– Гей, друже, – каже Деніле. – Чи не поміняєш козу на воза?

– Навіть не знаю… Коза у мене дійна, спокійна…

– Що слова на вітер кидати? Забирай воза, віддавай козу!

Хіба посперечаєшся? Віддав козу, узяв воза. Потім попутного воза дочекався, прив'язав до нього свого… Постояв Деніле з відкритим ротом і повів козу на ярмарок. А худобина на всі боки рветься, скоро зовсім набридла.

Йде він далі з козою, а назустріч чоловік з базару повертається – гуску під пахвою несе.

– Здоров був, добрий чоловіче! – каже Деніле.

– І тобі не хворіти!

– А давай мінятися? Бери у мене козу, а мені віддай гуску.

Поторгувалися трохи, і Препеляк забрав гуску. Приходить на ярмарок, а птах як заґелґоче на все горло: га-га-га-га!!!

– Ну й ну! Чорта здихався, з його батечком зв'язався! Так і оглухнути недовго!

Навпроти чоловік гаманці продавав. Обміняв Деніле гуску на гаманець, що на довгих ремінцях на шиї носять, повертів його в руках і каже:

– Дурна макітра, що ж я накоїв! Була пара – не воли, а чудо, залишився з порожнім капшуком! Немов лихий мене поплутав, а я ж не вперше на ярмарку.

Добрався Деніле до рідного села – і до брата:

– Здорово, брате!

– Заходь, Деніле! Скільки ж ти на ярмарку пропадав?

– Поспішив туди людям на сміх.

– Що за новини з міста несеш?

– Та нещасні воли мої пропали, ніби їх і не було.

– Невже звір напав чи обікрали тебе?

– Та власною рукою віддав, брате.

Розповів Деніле братові про всі свої міни.

– Що не кажи, братику, рідкісний ти простак!

– Згоден, брате, але тепер я набрався уму-розуму. Візьми собі гаманець, мені він не потрібний. Але ради Бога позич мені востаннє воза з волами: дров з лісу привезти, а то у жінки з дітьми вогонь розвести нічим…

– Тьху! – урвав його брат, не дослухавши. – Бери воза, але це востаннє.

Деніле тільки того і треба. У лісі вибрав дерево товстіше, навіть волів розпрягати не став, відразу рубати заходився, щоб стовбур точнісінько у воза впав. У цьому весь Деніле Препеляк! Тільки не розрахував трохи – важкий стовбур, падаючи, воза на дрізки розтрощив і волів занапастив.

– Ось тепер брата підвів! Як бути? Може, попрошу у брата кобилу?…

– Що за чоловік, – не сподобалася ця ідея старшому братові, – видать, у монастирі тобі місце, а не серед людей, як ти всім набрид, до чого жінку й дітей довів. Забирайся!

Вийшов Деніле з «гостинного» будинку свого брата, осідлав кобилу – тільки його і бачили! Та коли проїздив мимо озера, дійшли до нього слова братові про чернецтво.

– Ось побудую я тут монастир краси невимовної, на весь світ прославлюся, – вирішив він.

Почав з хреста: змайстрував і в землю уткнув – місце освятити. А сам у ліс якнайдалі подався, стовбури для стовпа, основи, балки та палі підібрати. Випірнув з озера чорт – і до нього:

– Ти що це тут зводити надумав?

– Хіба не бачиш?

– Стривай! Озеро, ліс і ця місцина – все наше.

– Ага, і качки ваші на воді. Що ще собі привласните, іроди рогаті? Ось я вам покажу!

Чорт під воду пішов, самому Скараоському про все доповів. Страх пойняв чортів, порадилися вони, і відправив начальник їхній Скараоський до відлюдника Деніле гінця рогатого з повним бурдюком золота.

– Візьми гроші! – пропонує парламентер Препеляку. – І щоб ноги твоєї тут не було.

– Пощастило вам, нехристі, що золото цінніше за віру, а то б вам не минути лиха!

А в озері тим часом Скараоський біснується: ціле багатство віддав, це ж скільки душ купити можна було…

Поки Деніле міркував, як гроші додому доправити, перед ним новий чорт вигулькнув:

– Гей, старий! Роздумав мій пан: спочатку позмагаймося трошки, а там уже золото візьмеш.

– Як же будемо змагатися?

– А так: хто з нас через плече кобилу твою перекине і тричі навколо озера пробіжиться без привалу, без відпочинку, того й гроші.

Сказав, кобилу підхопив, миттю три кола зробив. У Препеляка аж щелепа одвисла, але він швидко оговтався:

– Велика сила в тобі. Ти кобилу через плече перекинув, а я її між ніг утримаю. – Стрибнув у сідло і без передиху озеро тричі – раз по раз – обскакав.

Розгубився чорт, але незабаром інше змагання вигадав:

– Будемо бігати наввипередки.

– Тільки де тобі зі мною змагатися? Побіжиш для розминки з моїм молодшим сином.

Показав чорту на кущі, а там заєць сидить.

Рвонув з місця заєць, чорту за ним не встигнути, а Деніле за перегонами спостерігає, регоче від душі.

– Ну й швидкий же твій шибеник! – відсапавшись, мовив чорт, – тільки його схопити зібрався, а його і слід загув!

– Яблучко від яблуньки… – посміхнувся Деніле. – Хочеш ще зі мною наввипередки побігти?

– Знайшов дурня! Вже краще давай боротися.

– Поборемося, коли життя тобі набридло. Тільки спочатку з дядьком моїм тисячолітнім упорайся, перш ніж на мене виходити. Хоч він і старий дід, та сильніший за тебе! – сказав і повів чорта до ведмедячого барлогу.

Немає потреби переказувати хід поєдинку, ледве ноги чорт виніс.

– Що? – сміється Деніле. – Не подобається такий поєдинок? Борися тоді зі мною!

– З тобою, а то з ким же, давай, хто голосніше гаркне.

– Гаразд, спершу ти.

Перший раз чорт гаркнув – затремтіла земля, завирували моря, риби догори черевом спливло видимо-невидимо, чортів з озера повиносило, так і до кінця світу недалеко. А незворушний Деніле сидить собі на бурдюку із золотом:

– І це все, на що ти здатний? Щось я і не розчув. Гаркни-но ще! Гаркнув чорт ще страшніше.

– Ні, не чути.

Гаркнув чорт знову – трохи не надірвався.

– Та тебе за шелестінням трави не чути… Моя, отже, черга гаркнути?

– Твоя…

– Боюся, як би від мого крику твоя голова не тріснула. Якщо рано тобі помирати, захистимо твої очі і вуха рушником…

– Як скажеш, дуже жити хочеться!

Зав'язав Деніле чортові очі і вуха рушником, розмахнувся палицею дубовою (він, звичайно, відлюдник, а в палицю вірив більше, ніж у святий хрест) і лусь чорта по правій скроні – в ім'я Отця…

– Досить, більше не гаркай!

– Брешеш, чортове насіння! Чи не ти тричі гаркав?

І бабах його по лівій – і Сина…

– Ой, годі,