Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

співробітничали вони з ворогом, чи потрапили у полон, чи поверталися вони з власної волі, чи під страхом покарання у вагонах для худоби, при перетині кордону всі вони мали заповнювати форму, у якій стояло запитання: чому вони співробітничали з німцями? Тих, хто зізнавалися (а були й такі), і тих, хто викликав підозру — зокрема, численних радянських військовополонених, незважаючи на всі страждання, які їм довелося пережити у німецьких таборах, — затримували для подальшого слідства у фільтраційних таборах. Ці створені на початку війни табори виглядом і порядками були подібні до таборів ГУЛАГу. Їх оточував колючий дріт, а в’язні у них були в’язнями-роботягами в усьому, крім назви.

Насправді НКВД спеціально створювало багато фільтраційних таборів неподалік промислових центрів, щоб «підозрювані» могли віддавати свою вільну працю на благо батьківщини, поки розслідували їхні справи[1613]. У період з 27 грудня 1941 року по 1 жовтня 1944 року НКВД провело розслідування 421 199 справ затриманих у фільтраційних таборах. У травні 1945 року в них усе ще перебувало понад 160 тисяч затриманих, зайнятих примусовою працею. Більш як половина з них працювали на вугільних шахтах[1614]. У січні 1946 року НКВД ліквідувало фільтраційні табори і перевело ще 228 тисяч осіб до СРСР для подальшого розслідування[1615]. Вважається, що багато з них зрештою потрапили до таборів ГУЛАГу.

Проте навіть серед військовополонених були особливі випадки. Можливо, через те, що НКВД засуджувало до примусової праці в таборах радянських громадян і військовополонених — людей, які насправді не вчинили жодного злочину, — влада винайшла новий вид покарання для справжніх воєнних злочинців, осіб, котрі, як стверджувалося, були справжніми злочинцями. Ще у квітні 1943 року Верховна Рада СРСР повідомила, що Радянська армія в ході визволення території Радянського Союзу виявила «акти нечуваного звірства і жахливого насильства, вчинені німецькими, італійськими, румунськими, угорськими і фінськими фашистськими бузувірами, гітлерівськими агентами, а також шпигунами і зрадниками з числа радянських громадян»[1616]. У відповідь НКВД оголосило, що засуджені воєнні злочинці отримуватимуть 15-, 20- і навіть 25-річні терміни, які вони відбуватимуть на особливих лагпунктах. Відповідно до рішення ці лагпункти було збудовано у Норильську, на Воркуті і на Колимі — у трьох табірних комплексах з найсуворішим північним кліматом[1617].

З цікавою лінгвістичною претензійністю і з певною історичною іронією, яка може вказувати на особисту участь Сталіна, НКВД назвало ці лагпункти терміном, уже відомим з історії системи виконання покарань царської Росії — каторгою. Такий вибір був не випадковий. Його відродження, як і відродження термінів епохи царизму в інших сферах радянського життя (наприклад, військові училища для дітей офіцерів), мало на меті виокремити новий вид покарання, призначений для нової категорії невиправних і небезпечних в’язнів. На відміну від звичайних злочинців, засуджених до звичайного покарання у виправно-трудових таборах ГУЛАГу, каторжні в’язні не могли сподіватися на виправлення і спокутування своєї провини навіть у теорії.

Відродження цього слова, поза сумнівом, викликало певний острах. Більшовики боролися проти каторги, а тепер вони самі її відновлювали, як свині у «Колгоспі тварин» Орвелла, що заборонили тваринам вживати алкоголь, а потім самі почали пити горілку. Каторгу також наново винайшли якраз перед тим, як світ дізнався, що насправді відбувалося у нацистських таборах. Використання цього слова похмуро вказувало на те, що радянські табори нагадували «капіталістичні» трохи більше, ніж радянські власті могли допустити.

Можливо, саме через це керівник ГУЛАГу воєнних років генерал Насєдкін на запит Берії підготував історію царської каторги і передав її своєму начальнику. Поряд з іншими поясненнями автори історії намагаються пояснити і відмінність між більшовицькою каторгою, царською каторгою та іншими формами покарання на Заході:

«В умовах радянської соціалістичної держави, каторга — заслання з примусовою працею — як метод покарання базується на іншому принципі, ніж це було в минулому. У царській Росії і в буржуазних країнах це суворе кримінальне покарання застосовувалося до найпрогресивніших елементів суспільства… в наших умовах каторга дає нам змогу скоротити велику кількість смертних вироків і зосередитися на найнебезпечніших ворогах…»[1618]

Із вказівок щодо нового режиму виникає запитання: чи не захотіли б люди, засуджені до каторги, замість неї отримати смертний вирок? Каторжники від інших в’язнів відділялися високими огорожами. Вони отримували іншу, смугасту уніформу з номерами на спині. На ніч їх замикали у бараках; вікна в бараках були загратовані. Їхній робочий день був довший, ніж у звичайних в’язнів, вони мали менше вихідних, їм було заборонено виконувати будь-яку іншу, крім тяжкої фізичної, роботу — принаймні протягом перших двох років з моменту ув’язнення. Їх ретельно охороняли: до кожної групи з десяти осіб було приставлено по двоє конвойних, а в кожному таборі було наказано тримати щонайменше п’ять сторожових собак. Каторжників було навіть заборонено переводити з одного табору до іншого без спеціального дозволу московської адміністрації ГУЛАГу[1619].

Також каторжні в’язні, як видається, стали головним елементом цілої нової галузі радянської промисловості. 1944 року НКВД у списку своїх народногосподарських досягнень стверджувало, що воно виробляє 100% радянського урану. «Нескладно, — пише історик Галина Іванова, — зрозуміти, хто видобував і збагачував радіоактивну руду»[1620]. В’язні і солдати після війни будували і перший радянський атомний реактор у Челябінську. «У той час усе будівництво являло собою певний різновид табору», — згадував один з його працівників. На цьому об’єкті було споруджено спеціальні «фінські» будиночки для німецьких спеціалістів, яких також поставили працювати над цим проектом[1621].

Поза сумнівом, на каторзі було багато справжніх пособників нацистів і воєнних злочинців; тут, зокрема, були відповідальні за вбивство сотень тисяч радянських євреїв. Маючи на увазі цих людей, колишній колимський в’язень Семен Віленський одного разу попереджав мене не бути надто переконаною у невинності всіх в’язнів ГУЛАГу: «Там були люди, які були б, і мали б бути в тюрмі за будь-якого режиму». Як правило, інші в’язні трималися осторонь засуджених воєнних злочинців; відомі випадки нападів на них і їх побиття[1622].

Разом з тим серед 60 тисяч в’язнів, що 1947 року відбували каторжні вироки, доволі багатьох було засуджено на більш двозначних підставах[1623]. Серед них, наприклад, були тисячі польських, прибалтійських та українських антирадянських партизанів, багато з яких воювали проти нацистів, а потім повернули свою зброю проти радянської армії. Всі вони були переконані в тому, що воюють за визволення своїх країн. За даними документа щодо неповнолітніх каторжників, поданого Берії 1945 року, серед цих партизанів був Андрій Левчук, звинувачений у вступі в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), одну з