Читати книгу - "Таємничий острів"

— Можливо, ви бажаєте передати кому-небудь вашу останню волю? — запитав інженер. — Може хочете що-небудь заповісти на пам’ять друзям? У вас, мабуть, залишилися друзі в горах Індії.

— Ні, містере Сміт. У мене більше немає друзів! Я останній з нашого роду… А ті, хто знав мене, вважають, що я вже давно помер… Але повернімося до вашої долі. Самотність, відірваність від людей — доля сумна, непосильна… Я ось помираю тому, що уявив, начебто можна жити одному!.. Ви повинні все зробити, щоб виїхати звідси і знову побачити ту землю, де ви народилися. Я знаю, ці негідники знищили судно, побудоване вами…

— Ми вже будуємо інше судно, — сказав Гедеон Спілет, — хочемо зробити його досить великим, щоб можна було доплисти на ньому до найближчої землі. Але якщо нам вдасться виїхати з острова Лінкольна, ми всі по-різному рано чи пізно повернемося. Занадто багато спогадів у нас пов’язано з островом, і нам його не забути!

— І тут доля звела нас з капітаном Немо, — сказав Сайрес Сміт.

— Тут ми будемо часто, часто згадувати вас, — додав Герберт.

— Тут я знайду собі спокій, заснувши вічним сном, якщо тільки… — промовив капітан Немо.

Він запнувся і, обірвавши почату фразу, сказав:

— Містере Сміт, я хотів би поговорити з вами… віч-на-віч.

Товариші інженера, поважаючи бажання помираючого, вийшли з кімнати.

Кілька хвилин капітан Немо розмовляв про щось із Сайресом Смітом наодинці, потім інженер покликав своїх друзів, але не сказав їм ні слова з того, що помираючий побажав довірити йому.

Гедеон Спілет уважно вдивлявся в обличчя капітана Немо. Було зрозуміло, що хворого підтримує тільки сила волі, але незабаром йому вже не здолати зростаючої тілесної слабкості.

До вечора в стані хворого начебто не помітили ніяких змін. Колоністи ні на хвилину не залишали «Наутилуса». Спустилася ніч, хоча настання її не розрізнялося в цьому склепі.

Капітан Немо не зазнав ніяких страждань, але сили його вичерпалися. Обличчя, позначене шляхетною красою, змарніло, покрилося мертвотною блідістю. З вуст часом виривалися ледве чутні слова — мабуть, йому згадувалися то одні, то другі події його дивного життя. Відчувалося, що життя поступово залишає його тіло, кінцівки вже похололи.

Разів зо два він ще звертав трохи привітних слів до колоністів, які стояли біля нього, посміхався їм тією світлою посмішкою, що навіки застигає на обличчі померлих.

Незабаром після півночі, зібравши останні сили, капітан Немо з зусиллям підняв руки і схрестив їх на грудях, немов хотів померти саме в цьому положенні. Близько години ночі все життя зосередилося в нього в пильному погляді. Востаннє зблиснули вогнем його зіниці, що колись горіли полум’ям. Потім він прошепотів: «Бог і батьківщина!» — і тихо помер.

Сайрес Сміт нахилився і закрив очі тому, хто колись був принцом Даккаром, а тепер уже не був і капітаном Немо.

Герберт і Пенкроф плакали. Айртон змахнув сльозу. Наб опустився на коліна, а журналіст немов скам’янів.

Сайрес Сміт підняв руку над головою покійного:

— Упокій, Господи, його душу! — сказав він і, повернувшись до друзів, додав:

— Помолімося за того, кого ми втратили!

Кілька годин потому вони дотримали свого слова, виконавши останню волю померлого.

Сайрес Сміт і його товариші залишили «Наутилус», несучи із собою єдиний дарунок, заповіданий покійним їхнім благодійником, — скриньку, що містила в собі величезні багатства.

Вони ретельно замкнули чудовий, як і раніше яскраво освітлений зал. Сталеві двері люка задраїли міцно-преміцно, щоб жодної краплі води не проникло до кают «Наутилуса».

Потім колоністи сіли в човен, пришвартований до борту «Наутилуса».

Човен підвели до корми. Там на ватерлінії були влаштовані широкі. крани, що сполучалися з камерами, призначеними для занурення корабля.

Відкрили обидва крани, камери наповнилися водою, і «Наутилус», опускаючись усе нижче, зник під її безтурботною гладдю.

Але колоніста ще довго бачили його в глибині крізь товщу морської води; при світлі могутніх електричних ліхтарів вона зблискувала прозорою блакиттю, між тим як печера знову стала чорним склепом. Але, нарешті, широкий сяючий ореол корабля згас, і «Наутилус», що став домовиною капітана Немо, ліг непорушно на дно океану.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Міркування колоністів. — Поновлення робіт на верфі. — Перше січня 1869 року. — Стовп диму над вулканом. — Перші ознаки виверження. — Айртон і Сайрес Сміт направляються в кораль. — Дослідження печери Даккара. — Що сказав капітан Немо Сайресу Сміту

Як тільки заяснів світанок, поселенці в повному мовчанні дісталися до виходу з печери, охрещеної ними у пам’ять про покійного капітана Немо «печерою Даккара». Відлив уже почався, і вони легко вибралися з грота, не звертаючи уваги на невеликі хвилі, що лизали підніжжя базальтових стін.

Човен залишили відразу, у затишному куточку, недосяжному для хвиль. Для більшої безпеки Пенкроф, Наб і Айртон спільними зусиллями витягли його на невелику обмілину, що йде вздовж однієї зі стін печери, де човну ніщо не загрожувало.

З першими проблисками зорі гроза затихла. Тільки десь далеко на заході ще озивався грім, але гуркіт його звучав усе глухіше. Дощ перестав, одначе небо як і раніше затягували хмари. Отже, перший весняний місяць у Південній півкулі, жовтень почався несприятливо, і рвучкий вітер увесь час переходив з одного румба на інший, прогнозував нестійку погоду.

Сайрес Сміт із друзями, вибравшись з грота Даккара, повернулись в кораль. По дорозі Наб з Гербертом відв’язали дріт, який капітан провів між коралем і печерою; вони справедливо розсудили, що цей дріт може їм згодом знадобитися.

Поселенці тільки зрідка перекидалися уривчастими фразами. Вони ще знаходилися під враженням усіх тих подій, що розігралися в ніч з 15 на 16 жовтня. Їхній невідомий заступник, який приходив їм на допомогу в найважчі хвилини, людина, яку вони в душі вважали своїм добрим генієм, їхній капітан Немо, — пішов з життя. «Наутилус» разом зі своїм хазяїном похований на дні океану. І кожний мимоволі ще гостріше відчував свою відірваність від іншого світу. Колоністи звикли розраховувати на втручання цієї могутньої сили, якої, на жаль, уже не стало, і навіть Гедеон Спілет, навіть Сайрес Сміт піддалися загальному настрою. Ось чому, вирушаючи в кораль, обоє зберігали глибоке мовчання.

Близько дев’ятої години ранку поселенці повернулися до Гранітного палацу.

Вирішили продовжити спорудження корабля і прискорено вести роботи. Сайрес Сміт віддавав цій справі увесь свій час, усе своє вміння. Невідомо, що готувало їм майбутнє. Мати у