Читати книгу - "Диво"

з остраху, а просто з люб’язності, він вислухував тебе або й не слухаючи розумів, куди й чого тобі треба, і йшов собі без поквапу так, як хотілося не тобі, а йому, і хоч ти б убився від злості — ніщо не могло спонукати його змінити свого кроку, і він привозив тебе туди, куди хотів; найчастіше це збігалося з твоїм наміром, іноді й не збігалося, але на це не було ради, бо впертість — це, зрештою, мудрість. А хто ж стане заперечувати мудрість?

Сивоока віслюк довіз благополучно до Влахернів, там у нього десь, видно, були свої справи, бо по крутій вуличці вгору до садиби Агапіта Сивоокові довелося дертися вже самому — віслюк залишився стояти коло куща з гарними фіалковими квітками; браму було зачинено, Сивоок довго грюкав, поки з’явився заспаний жоноподібний євнух, який володів, здається, єдиною цінною властивістю: запам’ятовував усіх Агапітових антропосів з перших відвідин. Євнух кивнув Сивоокові, відчинив йому браму, тоді сказав:

— Агапіта немає вдома.

— Навіщо ж відчиняв? — здивувався Сивоок.

— Агапіта нема,— повторив євнух, збаранілий від ситого харчу й неробства. Сивоок запідозрив якийсь обман, відштовхнув євнуха.

— Нема, то підожду, а ти дивись собі тут.

І пішов сам до будинку.

Склепінчасті вікна, забрані гарними гратницями, білий камінь. Пишний сад. Доріжки, викладені грецькими мозаїками з зображеннями дерев і птахів. В себе Агапіт не стосував обмежень, як у храмах. Високі білі квіти під мурами. Зелені батоги плюща на стінах. Біле, зелене — спочинок для очей.

Сивоок штовхнув двері з мідним кільцем знадвору, обклепані мідними кружалами, увійшов до будинку. В просторому атріумі підлога теж викладена була мозаїками. Різнобарвні кола руху небесних світил. Античні божества неба і простору.

— Агов! — гукнув Сивоок.

Ніхто не відповідав. Може, євнух сказав правду?

Він пішов далі, штовхнув ще двері, потрапив у якийсь вузький хідник з високими білими стінами, звідти проник до кімнати, зупинився на порозі, бо кімната була притемнена, коли ж роздивився, побачив, що майже все приміщення займає широке ложе, а на ложі — жінка.

Вона лежала, підклавши одну руку під голову. Усміх блукав по ЇЇ повних устах, застиглий усміх стривоженого чекання. Лукавство прозирало з глибини її чорних очей. Ноги круглилися на твердому ложі, ноги непередаваного кольору (людське тіло, надто ж жіноче — завжди непередаваного кольору, як пшеничний хліб), ноги струменіли, впадаючи, мов дві пшеничні ріки, в збавливість, ноги круглилися знадливо до болю, але він задивився на ступню, замилувався її досконалістю, її міццю; жіноча ступня, чиста, вигиниста, мов міст райдуги, була просто в нього перед очима, він щось намагався згадати, але не міг, йому заважала та ступня, тоді він з маху відкинув її кудись у невідомість і полетів, пропав, зник, вибухнув і розвіявся в просторі назавжди.

Потім його тіло збиралося, немов дощ у хмарі, з найменших часточок, поволі, неохоче, аж поки набуло знов своєї ваги й об’ємності, воно ще й досі палало тим вогнем, що спричинився до вибуху, а жінка лежала поряд холодна, як крига, тільки недбало кудлала його запорошеного пилом Константинополя чуба та торкалася пальцями бороди його, теж брудної, спітнілої, але м’якої.

— Ти хто? — спитала вона.

— Сивоок,— сказав він, як колись давно відповідав усім, найперше ж, здається, Величці, про яку гріх тепер було й думати.

— Варварське ім’я,— промовила вона з показною зневагою, але руки не прибрала, лоскотала йому бороду.— Агапіта знаєш?

— Чому б не знати?

— Боїшся його?

— Нікого не боюсь.

— Я прийду до тебе.

— Хочеш — приходь.— Йому тепер було байдуже. Де взялася ця жінка, який дух наслав її на нього?

— Де ти живеш?

— А ніде. В храмі.

— Ти що — священик?

— Художник.

— Антропос Агапітів?

— Художник,— уперто повторив він.

— Ну то знайду. А тепер іди, щоб не застав Агапіт.

— Не хочу,— сказав він і повернувся до неї, лютий і несамовитий у своїм пожаданню.

Їхав назад знов на віслюкові, на тій сірій, упертій і кмітливій животині, яка, мовби відчувши Сивоокову потребу якомога швидше втекти до своєї церковці, жваво дріботіла копитцями; але Сивоокові й того було замало, він, знай, підганяв віслюка, кричав на нього: «Чох! Чох!», його дратували нашорошені високі віслючі вуха, наставлені неначе для того, щоб вловлювати все його збентеження від несподіваної події, що сталася в білому палацику Агапітовім; він тяжко ненавидів і віслюка, і вулиці цього великого чужого міста, і натовпи розледащених нероб попід емволами, ненавидів Агапіта, якому припекло кудись відлучитися сьогодні зранку, ненавидів ту молоду ромейку, що трапилася йому, не знав її імені, не знав, хто вона й що,— була ромейка і то вже досить, намагався тепер виправдати свою нестримність, ромейка видавалася йому як відплата за все, чого зазнав у цій землі, то була його помста пиховитій і жорстокій Візантії; жінка хизувалася своєю красою, своєю безсоромністю, засліплювала своїм тілом, як засліплює Візантія своїми награбованими багатствами,— і він помстився, він інакше не міг. Ось його виклик, хай вони тепер знають.

Але жінки не зважають на жодну небезпеку, якщо йдеться їм про своє. За кілька днів ромейка вже була коло церкви під муром Феодосія, приїхала теж на віслюкові, мовби в намаганні уподібнитися Сивооку, мала на собі не таврований жовтий одяг візантійської блудниці, а скромний спадистий атраватік барви сушеного винограду, і очі в неї горіли хижим, глибоко притаєним блиском, ховали в собі той блиск, як до часу ховається солодкий густий сік у прив’яленому виноградному гроні. Не боялася стріти на будові Агапіта, нікого не боялася й не соромилася, приїхала й гукнула сміливо, щоб покликали їй Сивоока.

Сивоок, який щодалі вважався за найпершого мозаїчиста серед Агапітових антропосів, цього разу виявив охоту розписати церковцю фресками, саме вимальовував у найвищих високостях бога-отця в подобизні величезного летючого птаха, що обіймає своїми крилами-руками, своїм благословенням і землю, і небо, і архангелів з ангелами, і Богородицю з Ісусом, і апостолів з пророками, але все те мало йти нижче, кругами спускаючись аж до самого низу, а головне творилося тут, у височині. Сивоок просив підмогальщиків не квапитися з накладанням вапняного покриву, бо штукатурка висихала швидко, а фреску треба було класти ще по сирій; він же не хотів поспішати, він сидів під самим верхом, коло самого неба, хотів бачити крізь довгасті вікна хмари, чути вітер — і тільки.

І отоді його й покликано, але він відмовився спускатися, гукнувши, що коли комусь треба, той хай підніметься до нього, бо й кому там він міг бути потрібен, окрім Агапіта або ж якого-небудь ієрея, що