Читати книгу - "Невдале викрадення, Сая Морі"

— Це мій пацючок Дамбо, — Максим пальцем погладив лапки, якими пацючок вчепився в стрижі клітки, й дістав зі скляної банки шматочок сушеної броколі та простягнув Ярині. — Можеш пригостити його.

Вона обережно просунула їжу крізь прутики та, як тільки білий пацючок з великими круглими вухами маленькими лапками ніжно взяв морквину й почав помалу її гризти, перелякано відсмикнула руку.

— Гарненький, — Ярина натягнуто посміхнулась. 

Це була навіть правда. Але однаково не хотілося, щоб це миле створіння відгризло пальці. 

— Не бійся, він не кусається, — Максим помітив її різкий рух. — Я б дістав його, але він не звик до уваги гостей. Не хочу його стресувати.

— Це правильно, — Ярина схвально кивнула та полегшено видихнула. 

Вона обережно оглянула кімнату та звернула увагу на фотографію у рамці на стіні зліва від ліжка. В центрі зображення на фоні піраміди весело посміхався Максим, якому на вигляд було п'ятнадцять років. Справа від нього стояв надзвичайно привабливий та схожий на них з Костянтином серйозний чоловік. А зліва… усміхнена та схожа на Ярину жінка з темним волоссям. Вона щасливо посміхалась й ніжно обіймала плечі молодшого Максима. 

Ярина аж розгубилася від такої схожості. Якби не Максим на фотографії, вона б припустила, що це фото далекої родички, про яку їй не розповідали.

— Це я з батьками, — Максим простежив за її поглядом та посміхнувся. — Мені тут сімнадцять. Ми тоді майже на наступний день після випускного поїхали до Каїру, — він замовк й секунд десять вивчав фото, ніби вперше його побачив. Кутики  губ повільно опустилися. — Це було гарне літо, — Максим повернувся обличчям до Ярини. — Мами вже п'ять років… немає.

— Мені дуже шкода.

Він відчужено кивнув й спробував звично усміхнутися, але цього разу не вийшло. 

Ярина здивовано насупилась, коли з коридору долинула ненав’язлива мелодія. Вона припустила, що або увімкнулось радіо, або задзвонив телефон. Виявилося, що то такий дзвінок у двері. 

Максим забрав у кур’єра пакунок з їжею, а Ярина — дістала смартфон, який залишився в рюкзаку. 

— Будемо на кухні чи в кімнаті? — на паперовому пакунку, що Максим тримав в руках, були намальовані суші.

Ярина знизала плечима:

— Де тобі зручніше. 

Максим кивнув, поставив пакунок на столик перед диваном й пішов до кухні. Невдовзі він повернувся з чотирма тарілками та чашкою чаю і склянкою води на них. Максим виставив все на стільницю, почав розкладати суші й паралельно уточнювати, які з них вегетаріанські.

Не встигла Ярина всістися на диван, як на смартфон почали приходити сповіщення, що хтось вподобав її фотографії. Востаннє вона викладала зображення в соцмережі більш як місяць тому. Така активність була неочікувано приємною, але невчасною. Ярина вирішила вимкнути сповіщення в додатку та повернутися до цього вдома. 

Вона відкрила соєвий соус та одразу підсунула до себе вегетаріанські суші. Востаннє вона їх їла, можливо, два місяці тому. Судячи з усього, Максим був не такий голодний, оскільки паралельно до їжі почав зненацька згадувати наукові факти й мимоволі перетворювати побачення на лекцію.

Коли чай у чашці закінчився, Ярина попросила соку. Поки Максим вставав до холодильника, вона потягнулась до серветки. Але коли смикнула її на себе, то випадково перекинула соус на диван, на якому миттєво розтеклася жахлива пляма. Серветка, яку довелося використовувати для порятунку кремової тканини, здавалося, не зменшувала, а тільки розвозила пляму до більших  розмірів. Ярина нервово затирала місце з соусом та навіть боялась припустити, скільки коштував диван та скільки всього успішно пережив до того, але її появу — не зміг.

Ярині пощастило, що вона не одразу як підійшов Максим підняла голову, оскільки навряд чи змогла б колись викинути з голови той вираз жаху та легке сіпання лівого ока.

— Пробач, будь ласка… Мені дуже шкода, я випадково. Я зараз все витру.

Коли вона винувато глянула на Максима, йому вдалося опанувати емоції. Але за мить під його й без того шокований погляд Ярина взяла склянку і вилила з неї воду на диван, щоб розвести пляму, й знову почала терти тканину серветками. 

— Не треба, — голос майже не здригнувся, але склянка в руці затремтіла й ледь не розбризкала сік по підлозі. — Я щотижня викликаю клінінг. Вони з цим розберуться, — насправді Максим мав сумніви, але вирішив їх не озвучувати. — Можемо поки посунутися, щоб не сидіти на мокрому.

Він вмостився впритул до Ярини й приречено покосився на пляму, коли смартфон на столі озвався знайомою піснею:

— Відповіси? — можливо, якщо вона відійде поговорити, йому вдасться швидко обробити диван.

Ярина скривилась та похитала головою.

— У мене зараз такий гарний настрій. Не хочу його псувати, — й притиснулась до плеча Максима.

Телефон затих, але вже за хвилину знову сповістив про дзвінок того ж абонента. Ярина взяла смартфон, щоб вимкнути звук на вхідні дзвінки, але Максим обережно припустив:

— Може, щось важливе?

— Було б важливим, він телефонував би вже тобі. Або хоча б написав, що це важли… — в цю мить на екрані висвітилося повідомлення від Сергія: