Читати книгу - "Під Савур-могилою"

На сімдесяти думбасах-байдаках виплив тоді кошовий із товариством і мав при собі дві гарматки, десять гаківниць, сотню рушниць-мушкетів, досить луків і стріл, списів, арканів та шабель, десять кадубів пороху та тридцять — рибної пастроми. Було достатньо і води, сухарів із малая, коржів, перепічок та в лоєві й смальці зварених каші із пшона і мамалиги з кияшного борошна, трохи оковитої та свіжої браги. Та найбільше кошовий тішився вузлуватими гаками на шнурах для абордажу, очеретяними куликами для спасіння на водах, різною цельбою-ліками з павутинням, селітрою, поташем і полотнами для ран.

І добовталися врешті чорноморці, щасливо обминувши ординські та турецькі застави, до Сулинського гирла, запливли вночі в його хащові очерети й лепехи, звідти стали наглядати прихід яничарських галер-сандалів, вивантаження їх, та оякорення на кітниці, перевіз новим мостом батов-валок із начинням.

Як не тнув у засаді козацтво гнус, було радісно, бо яничари безпечно висаджувалися вдень і вночі при світлі багать і, лаштуючись у шеренги, правилися із зеленим стягом у козацький край, будячи холод в душах козаків і Сірка.

Кошовий, спостерігаючи той мурашник, клопітно й морочно зважував та прикидав, як зненацька захопити сандали, що безперервно прибували та залишалися при малій варті гойдатися на кітницях-якорях і при березі, і на віддалі в морі. Падіння гаків на сандали могли розбудити сонну варту, і тоді без жертв годі було обійтися, а їх Сірко не міг допустити. Тяжко те стеження давалося козакам у сховах, бо до свідомості, що край повниться яничарами, додавалася мука від комариних укусів, а срібний неспинний дзенькіт комах доводив окремих січовиків до нестямства. Не знати вже, що й було б, коли б третього ранку прибуття яничарів із кіньми, буйволами та верблюдами не припинилося, а після мертвої тиші не піднявся спершу вітер, а до ночі, як вимолений у Бога, вітролом, та ще такий, що аж кидав сандали, ледь не перевертаючи їх.

Не обійшлося без козацьких втрат ні на березі, ні на сандалах, але в запеклих сутичках вся флотилія врешті була абордажована й захоплена козаками, варта пов'язана, каторги випорожнені від зброї і майна, а так як втопити їх на мілинах не було спромоги, то довелося носити жарища з набережних багать і палити їх увесь день уже й з допомогою вивільнених каторжан, за винятком однієї, яка була далеко в морі й зуміла втекти. Спаливши ще й нового моста та кілька поромів, козаки, хоч і смертельно зморені, в наступну північ, поховавши на кручі мертвих побратимів, не гаючись, випливли в зворотну путь, маючи за гребців полонених яничарів, яких налічувалося близько п'ятисот. Сірко, із-за відсутності місця на своїх гончаках, лишив таку ж кількість своїх січовиків у Кардишині для закупівлі коней у буджаків. Наскільки цей похід для козаків був зискливим, настільки для яничарів — ганебним, збиточним. Із сандалів козаки пожалували сім гармат із ядрами й порохом, чимало сиричних шнурів, гору вітрил, запасних ятаганів, мушкетів та турецьких рушниць, значну грошову ґамзу, багато щонайкращих луків і стріл з добротними сагайдаками, купи тканин та нового одягу. Взяли січовики й двадцять прапорів, а між капудан-агами їм попався сераскир Рустем-паша, що був асес-башею на всіх сандалах. Звільнили козаки та взяли з собою і сто трьох веслярів-каторжан, вісімдесят сім з яких були рідними русинами.

Поки Сірко з товариством правилися морем до Січі, залишені в Кардишині козаки на чолі з отаманом Шашолою придбали добротних коней і по путі в Кіш спалили мости на Вузі, захопили шмат яничарського обозу з добрами, що правився на Чигирин, зманили велетенський табун осідланих яничарських коней на пастівнику і скачем погнали його в Запороги. Турецькому візирові Ахмедові Капрюлі довелося, проклинаючи Січ і шайтана Сірка, відпровадити назад на Буг і Дністер молдавського та волоського господарів для відбудови переправ і мостів. Поскуб, завдяки Сіркові, яничарів і король Ян, розбивши їхні загони під Брацлавом, спаливши дощенту саме місто. В подячному листі по цьому він уже вкотре назвав Сірка «гетьманом із гетьманів і лицарем із лицарів».

Та поки Сірко обтяжено правився морем, турки прибилися до Чигирина: Мурад-Гірей — на Росаву, а Юрій Хмельницький із Кара-Мустафою — під Переяслав. Бій під Чигирином був нечуваним: проти двохсот п'ятдесяти тисяч яничарів і ординців вийшло стільки ж гетьманових і слобідських козаків. Від тієї переможної битви в народі лишилися видива нашестя сарани, а по перемозі — «жахного повшехного згону» тисяч окайданених чигиринських родин до Сибіру, хоч вони ще вчора допомагали Самойловичу розгромити турецько-ординське військо. І то ж був уже котрий «жахливий повшехний згін на благо живота майбутньої імперії!».

Вершиною бою в Чигирині був підпал порохових склепів козаками-слобожанами під командою шотландського генерала П'ятрик Гордона. Вибух знищив велику кількість яничарів, налякавши решту так, що нещасний князь утік аж до Сорок. По цьому побоїщі Правобіччя лежало пустелею-руїною, хоч в окремих містах серед печищ залишились рештки оборонців: в Коростишеві — п'ятдесят вісім міщан, в інших — ще менше. Рай земний перетворився на Дике поле. Лише в лісних хащах та байраках продовжували животіти рештки великого народу-трударя й захисника краю. Невідомий літописець лишив нам запис: «Такої війни, як тоголітня, і такого горя людського ніколи й ніде на землі не відала історія!..»

По відході з України Кара-Мустафа послав у Ачи-Кале Мамар-Азу відновити фортецю, але Січ не могла того допустити, тому як роботи вже закінчувалися, по Туковому звідомленню Сірко з товариством чорноморців напав на Очаків, полонив Мамар-Азу і його будівників та привіз їх у Січ, знову зруйнувавши фортецю. За полонених Кіш виміняв потім частину кодимців і балтців із ясиру. В цей час у Корсуні об'явився полковник Яненко, який організував із решток правобічного населення сякий-такий полк козаків, пристав із ними до князя Юргія, як наказний і обозний, а невбарі об'явив себе гетьманом Правобіччя, і хто зна, чим би те кінчилося, коли б на нього не напав син лівобережного гетьмана Самойловича Семен і не розбив його наголову, отримавши від царя Федора нагороду за пригнану з Правобіччя тисячу козацьких родин, яку цар наказав «ізгоном»