Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

Спокій сонячного ранку лагідно оповивав Велику Пастку. Чувся звичний гомін; вітер брижив річкову гладінь; жінки, співаючи, прали білизну; під жакейрами свині рилися в гнилих плодах. Фадул стояв на порозі армазему, Дурваліно тягнув воду з колодязя, а з кузні Кастора Абдуїна долинав частий перестук молота. Надійшли Бернарда і Збуй-Вік побажати Зилді щасливої дороги й поцілувати Надо.

На кладовищі стало однією могилою більше, як і інші, вона була без горбка; тут спочив Алтамірандо, козопас і свинопас. Уволивши його волю, поховали його недалеко від Сан.

6

Того дня було душно, і капітан Натаріо да Фонсека й Бернарда, його хрещениця, лежали в ліжку голісінькі, коли раптом брязнула клямка і рипнули вхідні двері. Певно, то Збуй-Вік вернулася з гостин у сі Ванже на тому березі річки. Подумавши так, капітан жагуче пригорнув до себе Бернарду, але вона рвонулась і злякано звелась на ліжку. Відтоді, як до них заявились оті інспектори, що стріляли свиней, у неї душа була не на місці, її мучили лихі передчуття.

У темній кімнаті виросла чиясь постать, розлігся гучний голос:

— Прийшла твоя смерть, Натаріо да Фонсеко, сраний капітане!

Але кулю, призначену капітанові, прийняла Бернарда; вона враз кинулася вперед, затуливши собою хрещеного. Куля влучила їй у ліву грудь, і Бернарда впала на Натаріо.

Тієї ж миті постріл від дверей поклав на місці убивцю. В сутінках замаячів негр Еспіридіан, але він не зайшов до кімнати, а зостався у сінях. Бернарда помирала на руках у хрещеного, як і наворожила їй циганка того далекого дня, коли читала по її руці.

— Любове моя… — прошепотіла вона; кров лилася у неї з рота і з рани у грудях. Вперше вона назвала його своєю любов’ю, єдиною любов’ю в житті. Повторила ще раз ледь чутним голосом: — Любове моя…

Бернардина кров заливала груди Натаріо, котилася по його животу і стегнах. Він узяв дівчину на руки, поклав на ліжко і вкрив простирадлом. Якусь хвилину капітан стояв над тілом хрещениці — обличчя наче маска, на вилицях випнулись жовна, зуби зціплені, очі погаслі, увесь мов лезо ножа. Він викликав жалість і страх.

7

— Це Далвіно, пригадуєте його? — промовив негр Еспіридіан, штурхаючи ногою труп.

Натаріо згадав білявого хлопця, одного з багатьох, що в сутичках погрожували його вбити. Вони зустрічалися, коли ще той служив у полковника Далтона Мело з Феррадаса, а сам він охороняв полковника Боавентуру. В ітабунському будинку розпусти вони завелись через жінку, проте до бійки не дійшло: Далвіно, п’яний як чіп, ледве тримався на ногах. Плутаючись язиком, він обмежився погрозами і клятвою помститися. Одна з дівок забрала його до себе в ліжко.

Білявий, коротко підстрижений чуб, на підборідді пурпуровий рубець — пам’ять про перестрілку. Добрий стрілець, Далвіно мав у послужному списку багато жертв, яких він відправив на той світ за наказом різних хазяїв. Коли полковник Далтон згорів від огневиці, яка вбиває навіть поліцаїв, Далвіно став вільним стрільцем, продавав свою рушницю і влучне око кожному, хто пропонував йому роботу і гроші. Потім він зник, пройшла чутка про його смерть у сертані Жекіє, звідки прийшов і куди повернувся. І ось він зненацька воскрес, щоб у Великій Пастці прибрати Натаріо. Навряд чи то був акт запізнілої помсти. Напевне, його найняв хтось добре обізнаний з виселком і капітановими звичками, його уподобаннями і зв’язками.

— Такарас так і кишить жагунсо, щодня з Ітабуни прибуває нова ватага, — вів далі Еспіридіан. — Коли хочете знати навіщо, то я вам скажу: вони збираються напасти на Велику Пастку.

Вражений несподіваним напливом головорізів на такараську станцію, Еспіридіан узявся з’ясовувати причину цього загадкового явища. Такої зграї розбишак уже давно не збиралось в одному місці: серед полковників панує злагода, землю поділено між можновладцями, політичне життя тече спокійно, до виборів ще далеко. Зайнятися йому було нічим, хіба що тішитися вченістю своєї дочки, вчительки Антонії, — дивлячись, як вона виписує цифри на класній дошці, Еспіридіан аж надимався від гордості і вдоволено плямкав беззубим ротом, — і він пішов розвідати, чому в Такарас наїхало стільки капанг грізної, лихої слави. Всі озброєні до зубів, кишені напхані грішми; кашаса в пансіонах лилася рікою.

Більшість прибульців знали небагато: їх запросив сюди сержант Оріженес для якоїсь вельми зисковної справи; їм обіцяно багату здобич і місце у військовій поліції, залежно від вкладу кожного. Вступити у військову поліцію, з правом носити форму й чинити безкарну розправу, було заповітною мрією більшості безробітних жагунсо. В Такарасі, місці зустрічі, вони належної години одержать відповідні вказівки.

Кожний з них знав небагато, зате Велика Пастка згадувалась не раз. Влаштувавши в пансіоні Мари на Беко-да-Валса бучну гулянку, Далвіно, хвалько та ще й під хмелем, варнякав про доручену йому особливу, сенсаційну місію, що її він мав виконати ще до виступу головорізів. Доручення чудове, бо дасть йому змогу поквитатися за давню кривду.

Нарешті спливло ім’я капітана Натаріо, і після цього Еспіридіан уже не спускав Далвіно з ока. Він ув’язався за ним, спостерігав здалеку зустріч кабри з капралом Шико Різанцем, уповноваженим ітабунської поліції, що прибув сюди поїздом; тримаючись на безпечній відстані, він рушив назирці за Далвіно, коли той подався до Великої Пастки. Що було далі, друг Натаріо знає і сам.

Негр жалкував тільки, що не вистрелив у негідника раніше і не відвернув загибелі Бернарди. Але від порога середину кімнати було видно погано, її огортали сутінки. Боячись влучити в дівчину чи в Натаріо, він розрядив рушницю лише тоді, коли спалах пострілу освітив Далвіно. А Бернарди страшенно шкода: в усьому басейні річки Кобрас не було гарнішої дівчини — мальована краля, всіх заткнула за пояс.

8

Жасинта, віддавна звана Збуй-Вік, постарілася, зморщилась, зів’яла, ніби її зненацька прибили літа і втома. Сівши навпочіпки біля смертного ложа Бернарди, вона не відривала від неї очей. Смертне ложе — розкладачка, на якій небіжчиця стільки років приймала клієнтів, а кохала всі ці роки лише одного мужчину, свого хрещеного.

Двічі кума Збуй-Вік прийняла в неї пологи, а потім тримала до хреста її дитину перед вівтарем святої місії. Небіжчиця їй більше, ніж дочка, бо коли вони зустрілись у Великій Пастці і Збуй-Вік прихистила її в себе, Бернарда ще була ображеною, скривдженою життям дитиною: батько її згвалтував, паралізована мати лежала колодою, з меншою сестрою вони росли голодні й биті. Вона стала її кровинкою, рідною дочкою, найдорожчою