Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06"

без полуди на очах, однак вони, дбаючи за свій шлунок, як правило воліють не висловлювати своєї думки. У всьому, що стосується соціології та наукового обгрунтування революції, пересічний журналіст десь на покоління відстав од віку. Він ледачий на розум і не визнає жодних фактів, доки їх не визнає загал, та ще й пишається своїм консерватизмом. Він інстинктивний оптиміст, і за його вірою те, що мусило б бути, вже існує. Революціонер давно цього зрікся: за його вірою, те, що мусило б бути, ще не існує, а те, що тепер існує, аж ніяк не доконечне.

Та буває, що, протерши добре очі, газетяр уздріє раптом перед собою революцію і вибухне наївною тирадою, як от у «Чікаго кронікл»: «Американські соціалісти — революціонери. Вони знають, що вони революціонери. Час би вже й іншим це зрозуміти». Відкриття, що й казати, запаморочливе, і автор ще довго кричить на все горло, що ми справжнісінькі революціонери. Але ж даруйте, хіба всі ці роки ми самі по кричимо на все горло, що ми революціонери? І спробуйте нам стати на нападі!

Минулися часи інтелектуального позування: «Революція — це жахіття. З революціями, добродію, покінчено». Так само минулися часи панібратських запевнень: «Соціалізм — це рабство! Його ніколи, добродію, не буде». Годі сперечатися про діалектику й теорію, годі мріяти. Революція — це факт. Вона перед нами. Сім мільйонів революціонерів організовано, не знаючи спочину ні вдень ні вночі, проповідують революцію — цю пристрасну євангелію Братерства людей. Це не тільки холодні економічні обрахунки, але правдива релігійна пропаганда, проголошувана з запалом Павла і Христа.

Клас капіталістів оскаржено. Він не впорався з урядуванням, і урядування треба в нього відібрати. Сім мільйонів робітників заявляють, що вони об’єднають круг себе увесь робочий люд і заберуть владу в капіталістів. Революція прийшла. Спробуйте її зупинити!

Березень 1905

ЩО ОЗНАЧАЄ ДЛЯ МЕНЕ ЖИТТЯ

Я народився в робітничому середовищі. Рамо пробудилися в мене захопливість, амбітність, жага ідеалу — і вволити їх стало клопотом мого дитинства. Довкола мене були нужда, брутальність, темнота. Тим-то шукати просвітку випадало не так перед собою, як угорі. Моє місце в суспільстві було на самім дні. Життя тут не обіцяло нічого, крім убозтва та руйнації духу й тіла, бо тіло й дух тут однаково були приречені на голод і муки.

Наді мною височіла велетенська будівля суспільства, і шлях вбачався мені тільки один — вгору. Я рано зважився почати це сходження. Нагорі чоловіки носили чорні сурдути і накрохмалені сорочки, а жінки вбиралися в прегарні сукні. До того ж там смачно їли і смачне ніколи не переводилось. Це все для тіла. Але там були й духовні блага. Я знав, що нагорі спіткаюся з некорисливістю, з чистою і шляхетною думкою, із справді інтелектуальним життям. Я знав це, бо начитався розважальних романів, де всі чоловіки й жінки, за винятком розбишак і авантурників, плекають красні думки, мовлять красні слова і докопують славетних учинків. Коротко кажучи, наді мною, вгорі, владарювало все найпрекрасніша, найшляхетніше і наймилостивіше, все, що надає життю доброзвичайності та гідності, робить його чогось вартим і винагороджує за тяжкі його труди та злигодні.

Одначе не так і просто комусь із робітників зійти вгору, а ще як обтяжують його ідеали та ілюзії. Я жив на ранчо в Каліфорнії і мав нагальну потребу шукати драбину, по якій зміг би зіпнутися вище. Я рано почав допитуватися, які б то зиски можна мати з грошових внесків, і сушив свій дитячий мозок, намагаючись збагнути силу й переваги цього чудового людського винаходу — складних відсотків. Далі я дослідим шкалу чинних грошових ставок для робітників усякого віку й визначив, скільки треба на прожиття. На підставі того всього я дійшов висновку, що коли одразу візьмуся до праці й заощаджуватиму, то в п’ятдесятилітньому віці зможу покинути роботу і закуштувати й собі повний келих розкошів, що до них доступлюся тоді на вищому суспільному щаблі. Звісна річ, я твердо поклав не одружуватися і зовсім спустив з очей хвороби — це страшне лихо трудящого люду.

Але життя, що грало в мені, вимагало більшого, ніж нікчемне животіння дрібного скнари. До того ж у десять років я став вуличним продавцем газет і в планах моїх швидко зайшли зміни.

Довкола мене було все те саме убозтво й занепад, а високо наді мною той самий рай, що чекав завойовника; але сходити до нього я вирішив уже іншою драбиною. Я обрав тепер драбину бізнесу. Нащо копичити заробітки і вкладати їх у державні облігації, коли, купивши дві газети за п’ять центів, я можу, майже не сходячи з місця, продати їх за десять центів і подвоїти свій капітал? Драбина бізнесу була створена мовби для мене, і в мріях я вже бачив себе облисілим і з лиха таланистим принцом торгівців.

Облудні мрії! У шістнадцять років я й справді зажив собі титул «принца». Але цей титул був від зграї шибайголов та злодіїв, що прозвала мене Принцом Устричних Піратів. Під цей час я вже зійшов на перший щабель драбини бізнесу. Я став капіталістом. Мені належало судно й усе устаткування, потрібне устричному піратові. Я почав експлуатувати своїх ближніх. Я мав команду з одного чоловіка. Як капітан і судновласник я забирав собі дві третини здобичі, а команді давав одну третину, хоч команда працювала так само тяжко, як я, і важила своїм життям та волею не менше за мене.

Цей перший щабель став для мене й останнім на драбині бізнесу. Якось уночі я вчинив напад на китайських рибалок. їхні линви й сіті коштували нічогенько: долари й центи. Я був харцизяка, згоден, але я діяв чисто в дусі капіталізму. Капіталіст відбирає майно у своїх ближніх, штучно збиваючи ціну, зловживаючи довірою або підкуповуючи сенаторів та членів найвищого суду. А я був більш нецеремонний, та й годі. Оце й уся різниця. Я вихоплював револьвер.

Але моя команда тої ночі пошилася між тих недолуг, що звичайне так обурюють капіталіста, — якже, через таких недолуг збільшуються видатки й падають прибутки. Моя команда завинила як у тому, так і в другому. З її недбальства зайнялося вітрило грот-щогли і вийшло з ужитку. Цієї ночі ми не мали ніякого прибутку, і китайські рибалки збагатилися тими сітями, що ми їх не привласнили. Я став банкрутом, не годен заплатити шістдесяти п’яти доларів за нове вітрило. Я об’якорив своє судно і на піратському човні з бухти рушив розбоєм по річці