Читати книгу - "Вигнання з раю"

Коли б Гриша був поетом, він би склав оду про голову колгоспу. І не тому, що голова, як це вважають деякі письменники (та й хіба самі письменники?), затуляє могутньою постаттю всіх сільських трудівників, вивищуючись над ними, як мідний пам’ятник. Пам’ятники, як відомо, тільки нагадують нам про зроблене, а живим — живе.

Голова нікого не затуляє і не заміняє, він тільки віддувається за всіх — це правда. А для нього треба міцно стояти на ногах, вростати в землю так, щоб не виколупали тебе ніякі землерийні машини і ніякі сили на світі. Тому всі голови міцно стоять на ногах. Через це вони трохи неповороткі, зате хитрі. Вони люблять гарні хати (ой чия то хата так оздобленая?), але не витрачають на це державних грошей. Люблять вони чорні «Волги». Коли ж чорних не дістається, то їздять на тих, які занарядить Міністерство торгівлі у район. Ще більше вони люблять відзнаки, але ніколи не переймаються марнослав’ям, бо не мають для того часу. Найцікавіше (це вже межує з якоюсь містикою), що всі голови колгоспів, незалежно від їхньої статі, мовби однакові. Чоловіки схожі на голів і жінки схожі на голів, ви ніколи не сплутаєте їх з кимось іншим, а зустрівши, одразу вигукнете: «Доброго здоров’ячка, товаришу голово!» І це тим дивніше, що голова як частина тіла в голови колгоспу не займає такого вже надто особливою місця. На перший план тут висувається щось інше, зовсім не біологічне, а мовби стратегічне, чи що: упертість, несхитність, сталево-кам’яна вольовитість. Він піднятий над землею і над усім світом великим відчуттям всемогутності сміху. Сміх очищає кров. Тому голова усміхається і тоді, коли йому говорять розумні речі, і тоді, коли чує дурниці. Насправді ж — він виставляє мудру усмішку, як щит, відгороджується нею, як дипломат від чужого міністра закордонних справ. Нам своє робить!

Вам хочеться того й сього або так і сяк, а голова знає, що тільки ось як. Ви приїхали й поїхали, а голова зостається. «А я таке зілля маю, що химери одганяю»… Голова свистить, як шпак, услід тимчасовим уповноваженим, а клює тільки свої зернята. Сонце його пече, дощі січуть, вітри здимають, морози докучають, а він тільки крекче, червоніє, надимається і вростає в землю ще глибше. Навіть єгипетські піраміди розвалюються, а він стоїть. Гірські хребти під дією всемогутніх сил природи згладжуються, нижчають, присідають, а голова колгоспу не просто собі стоїть, а що ніби й вивищується щодалі більше і дужче.

Скажуть: а селяни взагалі? Хіба вони не такі, як голови колгоспів? І чи неодмінно треба стати головою, щоб скупчити в собі всі ці ознаки, властивості й гідності свого народу, працелюбного і твердого в історії? Тоді спитаємо й ми: а що таке селяни і де вони тепер? І чи вони збереглися в своєму первісному, сказати б, віддистильованому вигляді? Летять до міста, надто що крила з синтетики тепер купиш будь-де. Колишні селяни переходять в оту неозначену категорію людства, яка метається між житловими масивами великих і малих міст і тими географічними просторами, де половіє жито, красується пшениця, тихо росте в землі картопля, кувікають поросята, начиняються ковбаси і настоюється в глечиках густа сметана.

— То як, Зінько Федорівно, — спитав Гриша голову колгоспу по телефону, — ви не заперечуєте, щоб я підміняв Педана на бурякоагрегаті в нічні зміни?

— Давай домовимося так, — сказала Зінька Федорівна, — ти мені нічого не казав, а я нічого не чула.

— Згода.

— А тепер ти мені скажи: як ти відігнав од нас Жмака? Я тобі за це готова в ніжки поклонитися.

— Та як? Ви ж мене кинули йому в пащу, от я й відкручувався. То як мені — сідати на комбайн?

— А хіба я коли-небудь була проти? — сказала Зінька Федорівна.

І тут пішов дощ. Перед тим земля, спечена сонцем, була тверда, як бугаячий лоб, а тепер за одну ніч розкисла, розповзлася, мов та гася з прислів’я, і вже не була доброю і всеплодющою, а тільки хижо-нещадимою і найперше намагалася засмоктати тебе в свої нетрі, проковтнути, злизати лизнем.

Однак у наміри автора не входить описування дощів. Автор не може (і не хоче!) конкурувати з класиками. Незважаючи на свій похилий вік, автор досі ще пам’ятає геніальну картину українських дощів у Коцюбинського: «Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться вгорі і спускають на землю мокрі коси…» Але класики не знали, що таке п’ятдесят мільйонів тонн цукрових буряків. Такої кількості цих, як пишуть наші журналісти, «солодких коренів» взагалі не знав жоден народ. І ніхто не знає, як це посіяти, як шарувати, прополювати, доглядати, а найголовніше: як викопати.

Ми копаємо буряки! Нас п’ятдесят мільйонів, а буряків — п’ятдесят мільйонів тонн, та ще додамо десять мільйонів тонн землі, яка налипла на буряках. І ось у світі діється те й се, одні країни розвиваються сюди, інші розвиваються туди, ще інші зовсім не розвиваються, а над ними нависають ті, хто з жиру біситься, а ми знай копаємо буряки. Копаємо в землі тугій, як бугаячий лоб, і в розболоченій, як оті хлябі небесні в старих книгах, і в скованій морозами, твердій, як танкова броня, копаємо невтомно, уперто й завзято, бо хочемо, щоб у цьому жорстокому й безжалісному світі було хоч трохи чогось доброго й солодкого. Облишмо доброту абстрактну для вправ кабінетних філософів. Ми люди конкретної дії, ми годуємо людей, так і запишемо. А тим часом копатимемо свої буряки, бо їх багато, а часу мало.

Удосвіта, в дикій темряві, по непролазній багнюці дочалапкався до Гришиного комбайна дядько Обеліск і повідомив:

— Прибули товариші з області!

— Скільки? — спитав Гриша.

— Двоє. Чоловік і жінка. А може, жінка й чоловік. Тут я не розібрав. Ночувать ніде, то я їх до Самуся-Несвіжого.

— Там же цей вчитель новий.

— Помістилися. Тепер требують вас.

— Звідки вони, кажете?

— З самої області.

— І що?

— Требують.

Тут мимоволі доведеться повернутися до початку цього розділочка. Чому «Ой лопнув обруч…»? Може, слід було б сказати: луснув? Адже ми вже наводили слова одного шановного поета: «У чоловіка лускався терпець». Не будемо приховувати, наводили для сміху. Бо в народі нашому слово «лускати, луснув» завжди достосовувалося коли не до плодів земних (насіння, горіхів), то до сміху, і коли хтось надто смішив людей, то вони добродушно вигукували: