Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

визначає через далеке і навіть жорстоке; власні очі він називає словами Єзекіїля (1, 22) «грізний кришталь», а про ніч, посилюючи стародавній жах перед нею (Апокаліпсис, 4, 6), каже «тварина, повна очей». Не менш красномовним є оповідання «How І found the Superman»[370]. Честертон розмовляє з батьками Супермена, у відповідь на запитання, чи вродливий їхній син, котрий не виходить з темної кімнати, вони нагадують йому, що Супермен створює власний канон вроди, за яким його й слід оцінювати («В цьому сенсі він вродливіший за Аполлона. Звісно, з нашої неістотної точки зору»…), далі вони визнають, що потиснути йому руку непросто («Розумієте, зовсім інша статура»), згодом вони не можуть точно сказати, волосся у нього чи пір’я. Протяг убиває його, і кілька чоловіків виносять труну, форма якої непридатна для людини. Честертон жартівливим тоном переповідає цю тератологічну історію.

Такі приклади — їх неважко помножити — доводять, що Честертон опирався тому, щоб бути Едгаром Алланом По або Францем Кафкою, а проте у природі його «я» було щось потаємне, підсвідоме і посутнє, що робило його схильним до кошмарів. Немарно перші свої твори він присвятив виправданню двох великих готичних майстрів, Браунінґа та Діккенса; немарно повторював, що краща книга, видана в Німеччині, — це казки братів Ґрімм. Він ганив Ібсена{628} й боронив (либонь, марно) Ростана{629}, однак тролі та коваль у «Пер Ґюнті» створені з матеріалу його снів. Ця суперечність, ця химерна залежність від диявольської волі визначають натуру Честертона. Символом цього протиборства для мене є пригоди отця Брауна, кожна з яких за допомогою одного лише розуму намагається пояснити якийсь незбагненний факт[371]. Саме тому в першому абзаці цих нотаток я зазначив, що згадані оповідання — шифр до життя самого Честертона, символ і віддзеркалення Честертона. От і все, хіба що «розум», якому Честертон підпорядкував свої вигадки, був, власне, не розумом, а католицькою вірою або сукупністю образів, узятих з єврейських вірувань, підпорядкованих Платону та Аристотелю.

Пригадую дві протилежні притчі. Перша міститься в першому томі творів Кафки. Це історія чоловіка, котрий просить, аби його допустили до Закону. Сторож біля перших дверей каже йому, що за ними є багато інших[372] і в кожній залі стоїть на чатах свій сторож — кожний наступний дужчий за попереднього. Чоловік сідає й чекає. Минають дні, роки, і чоловік помирає. В агонії він запитує: «Як це можливо, що протягом усіх років, поки я чекав, ніхто не схотів увійти, крім мене?» Сторож відповідає: «Ніхто не схотів увійти, бо ці двері були призначені лише для тебе. Тепер я їх зачиню». (Кафка коментує цю притчу, ще більше ускладнюючи її, у дев’ятому розділі «Процесу».) Інша притча — з «Pilgrim’s Progress» Беньяна{630}. Люди з пожадливістю дивляться на замок, який охороняють багато воїнів; біля брами стоїть охоронець із книгою, до якої має занести ім’я того, хто буде гідним увійти. Якийсь сміливець наближається до охоронця й каже: «Запиши моє ім’я, добродію». А тоді видобуває меч і кидається на воїнів; він завдає й сам дістає рани, але зрештою прокладає собі путь і входить до замку.

Честертон присвятив життя написанню другої притчі, але щось завжди схиляло його до написання першої.

Ранній Велс

Гарріс{631} розповідає, що, коли в Оскара Вайлда запитали його думку про Велса, той відповів:

— Науковий Жуль Верн.

Вирок датовано 1899 роком; відчувається, що Вайлд не стільки думав про те, як охарактеризувати Велса або знищити його, скільки квапився перейти до іншої теми. Нині Г. Дж. Велс і Жуль Верн — імена непорівнянні. Ми всі це відчуваємо, проте розгляд заплутаних підстав, на яких ґрунтується наше відчуття, може виявитися незайвим.

Найвідоміша із цих підстав — технічного характеру. Велс (перш ніж зробитися споглядальником-соціологом) був чудовим оповідачем, спадкоємцем стислого стилю Свіфта й Едгара Аллана По; Верн був працьовитим усмішливим поденником. Верн писав для підлітків; Велс — для людей будь-якого віку. Існує й інша відмінність, відзначена якось самим Велсом: вигадка Верна спрямована на речі ймовірні (підводний човен, корабель, більший за розмірами, ніж кораблі 1872 року, відкриття Південного полюса, фотографія-репродуктор, переліт через Африку на повітряній кулі, кратери погаслого вулкана, що сягають центра Землі); вигадка Велса ґрунтується на припущеннях (людина-невидимка, квітка, що пожирає людину, кришталеве яйце, в якому відбиваються події на Марсі) і навіть на речах неймовірних: людина, котра повертається з майбутнього з квіткою, що ростиме в цьому майбутньому; людина, котра повертається з іншого життя із серцем, розташованим з правого боку, бо її всю вивернули навпаки, наче це дзеркальний відбиток. Я читав, що Верн, обурений вільностями у «The First Men іп the Moon»[373], спересердя мовив: «Il invente!»[374]

Підстави, які я щойно окреслив, видаються мені доволі суттєвими, однак вони не пояснюють, чому Велс безмежно переважає автора «Ектора Сервадака»{632}, так само як і Роні{633}, Літтона, Роберта Пелтека{634}, Сірано{635} та будь-якого іншого попередника його методів[375]. Сказати, що його сюжети більш жваві, не досить, щоб розв’язати цю задачу. В об’ємних книгах сюжет не може бути нічим більшим за привід, вихідну точку. Він важливий для написання твору, але не для радості читання. Це спостерігається в усіх жанрах; найкращі детективні романи не завжди побудовані на найкращому сюжеті. (Якби все залежало від сюжету, не було б «Дон Кіхота», і Шоу важив би менше, ніж О’Ніл{636}.) Мені здається, перевага ранніх романів Велса — «The Island of Dr. Moreau»[376] приміром, або «The Invisible Man»[377] — має більш глибинну причину. Те, про що в них йдеться, не просто вдало вигадане, але й символічне для процесів, які тією чи іншою мірою властиві долі кожної людини. Переслідувана людина-невидимка, котра мусить спати мовби з розплющеними очима, бо її вії не захищають від світла, символізує нашу самотність і наш страх; таємне зібрання чудовиськ, які гугнявлять своє улесливе кредо, — це і Ватикан, і Лхаса{637}. Довговічному твору завжди властива безмежна й пластична багатозначність; він є всім для всіх, як Апостол; він — дзеркало, що відкриває риси читача, і водночас — карта світу. До того ж усе це має відбуватися непомітно й просто, ледь не всупереч авторові; він мусить начебто й не здогадуватися про символічне. З такою світлою наївністю робив Велс свої перші фантастичні проби — на