Читати книгу - "Все королівське військо"

летіла з лопат у яму, де лежав суддя Ірвін. Я думав про те, як він забув навіть ім’я Мортімера Л. Літлпо, забув, що той колись існував, але як сам Мортімер ніколи не забував про нього. Мортімер залишив цей світ понад двадцять років тому, але він не забув судді Ірвіна. Згадуючи про лист у сестриній скрині, він шкірився в безплотній посмішці, безгучно хихотів і чекав. Мортімера Л. Літлпо вбив суддя Ірвін. Але кінець кінцем і Мортімер убив суддю Ірвіна. Чи не Мортімер? Чи то я його вбив? Можна було подивитись на це і так. Повертаючи цю думку на всі боки, я міркував про свою відповідальність. Я мав усі підстави вважати, що її на мені немає, так само як і на Мортімері. Мортімер убив суддю Ірвіна тому, що суддя Ірвін убив його, а я вбив суддю Ірвіна тому, що суддя Ірвін створив мене, і з цього погляду можна було сказати, що й Мортімер, і я стали однаковими знаряддями уповільненого, але невідворотного самознищення судді Ірвіна. Бо і вбивство, і творення можуть бути злочином, що карається смертю, і смерть завжди настає від власної руки злочинця, і кожна людина є самогубцем. Якби людина вміла жити, вона б ніколи не вмирала.

Яму закидали, зверху насипали акуратний заокруглений горбочок і покрили його килимком ядучо-зеленої штучної трави, бо на цвинтарі, в густій тіні замшілих дерев, з-під злежаного листя ніколи не пробивалось і бадилинки живої. Потім я, слідом за іншими, пішов геть, залишивши небіжчика під тим зеленим моріжком, витвором фантазії трунарів, що оберігав уразливі душі від видовища сирої землі, навіював думку, ніби нічого не сталося, і в такий спосіб приховував глибинне значення життя і смерті.

Отож я залишив там свого батька й пішов Алеєю додому. На той час я вже звик думати про нього як про батька. А це означало, що я давно відвик вважати своїм батьком чоловіка, який був колись Ученим Прокурором. І коли дізнався, що не він мій батько, мені аж ніби полегшало на душі. Я завжди відчував на собі прокляття його слабодухості або того, в чому я вбачав слабодухість. Він мав гарну й палку молоду дружину, але інший відбив її у нього й став батьком його дитини, а він не спромігся ні на що більше, як піти з дому, залишивши їй усе, що мав, заповзти в якусь брудну нору й відлежуватись там, наче поранена тварина, марнуючи свій розум і силу на безпорадну побожну маячню. Він був доброю людиною. Але його добрість нічого мені не говорила, крім хіба того, що я нею жити не можу. А мій новий батько не був добрим. Він наставив роги другові, зрадив дружину, взяв хабара, штовхнув, хоча й несамохіть, людину на смерть. Зате він робив добро. Він був справедливим суддею. Він високо тримав голову. Навіть останнього свого дня. Він не сказав мені: «Слухай, Джеку, ти цього не зробиш… не зможеш… бо розумієш… я твій батько».

Ну що ж, я проміняв доброго слабодухого батька на недоброго й сильного духом. І не почував себе в програшу. Коли я йшов Алеєю з похорону, мені було жаль суддю, проте загалом, як на мій розсуд, цей обмін цілком задовольняв мене. Та потім я пригадав отого другого старого, що, нахилившись у брудній кімнаті над схибнутим циркачем, підносив шоколадку до його мокрого від сліз обличчя; пригадав і малого хлопчика на килимку перед каміном та кремезного чоловіка в чорному костюмі, що, нахилившись до нього, казав: «Але зараз тільки шматочок, а от після вечері…» І мені вже стало важко визначити, що я почуваю.

Тоді я облишив спроби дійти певного висновку. Не було ніякого сенсу зважувати свої почуття до них, бо я втратив їх обох. Звичайно людина втрачає одного батька, але в мене все так химерно склалося, що я втратив одразу двох. Я розкопав правду, а правда завжди вбиває батька, чи то він добрий і слабодухий, чи то недобрий і сильний духом, і ти залишаєшся сам на сам із собою й зі своєю правдою і вже ніколи ні про що не спитаєш у тата,— та й він і сам нічого не знав, а тепер ще й мертвісінький, як колода.

Наступного дня, коли я вже повернувся до столиці, мені подзвонили з Лендінга. Якийсь містер Петтас, що, як виявилося, був виконавцем духівниці судді. З його слів випливало, що все майно небіжчика, за винятком невеликих подарунків слугам, відписано мені. Я став єдиним спадкоємцем маєтку, що його суддя Ірвін колись давно врятував ціною єдиного за все своє життя безчесного вчинку, того самого вчинку, за який я, непідсудне знаряддя справедливості, націлив у його серце пістолет.

Усе це здавалося таким безглуздим і таким логічним, що, поклавши телефонну трубку, я зайшовся сміхом і ніяк не міг спинитися. Та ще перед тим, як спинився, я помітив, що зовсім не сміюсь, а ридаю і весь час повторюю: «Бідолашний старий мудак… бідолашний старий мудак…» Так наче скресла крига після довгої зими. А зима була довга.

Розділ девʼятий

Після тяжкого удару чи кризи, коли минає перший струс і нерви перестають сіпатися й щеміти, ти пристосовуєшся до нового стану речей, і тобі здається, що всі можливі переміни вже позаду. Ти звикаєшся з цією думкою і проймаєшся впевненістю, що нова рівновага буде довіку. Після смерті судді Ірвіна, повернувшись до столиці, я почував себе саме так. Мені здавалося, що історія дійшла кінця, що гру, розпочату багато років тому, дограно, лимон вичавлено до решти. Та коли й можна бути певним чогось, то тільки того, що жодна історія не має кінця, бо історія, яку ми вважаємо закінченою, є лише розділом іншої історії, якій нема кінця, і дограно не гру, а лише партію, що їх у грі ще багато. Коли гру припиняють, то тільки через те, що настає темрява. Але до кінця ще далеко.

Не скінчилась і та невеличка гра, яку вів Хазяїн. Та я про неї майже забув. Як забув і про те, що історія судді Ірвіна, яка здавалася такою довершеною сама в собі, була лише розділом у довшій історії Хазяїна, а його історія ще не закінчилася та й сама становила лише розділ в іншій, ще розлогішій історії.

Коли я зайшов, Хазяїн подивився на мене через стіл і сказав:

— Хай йому чорт, той негідник таки вислизнув з моїх рук.

Я промовчав.

— Я ж не казав тобі налякати його до смерті,