Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

– Мені теж, – не став сперечатися Бобер. – Але таких можна на кігтях перелічити. До того ж вони найменш схожі на людей. Отож моя вам порада: як зустрінеться вам хтось такий, хто ще не зовсім людина, або навпаки – зовсім уже не людина, або навіть такий, хто начебто і людина, а як придивишся – аж ніяка тобі не людина, тримайтеся від них якомога далі. Недарма Чаклунка вже давно нишпорить по всій Нарнії, марно вистежуючи людей: бо дуже нелегка та справа. Чатує вона на вас уже не перший рік. А якщо, бережи вас Аслан, вона довідається про те, що вас тут четверо, – то я за ваші життя не дам і гнилички.

– Чому це? – здивувався Пітер.

– А тому, що відоме їй і таке пророцтво, – заходився пояснювати Бобер. – У гирлі великої ріки на березі моря стоїть старовинний замок Кейр-Паравель, і якщо все піде так, як призначено, то бути йому стольним градом Нарнії. А в тому замку в тронній залі стоять чотири трони. Так ось, коли, за переказами, на ці чотири трони сядуть двоє синів Адама і дві доньки Єви, то настане кінець пануванню Білої Чаклунки, і не тільки її пануванню, а і їй самій. Ось чому ми йшли сюди крадькома, з усіма пересторогами. Звісна річ – якщо вона пронюхає про вас, ніхто за ваші голови не дасть і риб’ячого хвоста!

Діти захопилися бесідою з бобрами й не помічали нічого, що діється навкруги. Аж раптом, коли Бобер замовк і на хвилинку настала тиша, пролунав дзвінкий голосок Люсі:

– Заждіть-но, а де ж Едмунд?!

Спочатку всі перезирнулися, а потім, перебиваючи одне одного, запитували: «Хто бачив його останнім? Коли саме він зник? Може, він лише вийшов надвір подивитися як там і що?» – і хтось навіть вибіг з хатинки покликати його додому. А зовні здійнялася хуртовина, та така, що зелена крига на ставку вже вкрилася пишною білою ковдрою. Із порога бобрової хатки не видно було нічого. У білому завої потонули навіть береги. Провалюючись по коліна в замети, що навіяла хуртовина, діти кинулись на пошуки зниклого Едмунда. Вони гейкали його до хрипоти, та сніг притлумляв голоси, і навіть відлуння не долітало у відповідь.

– Жах, та й годі! – видихнула Сьюзан, коли у відчаї вони повернулися до хатинки ні з чим. – Навіщо ми взагалі сюди прийшли?

– Що ж нам тепер робити? – розвів руками Пітер.

– Що робити? – обізвався Бобер, натягуючи зимові чоботи. – А робити нічого – треба забиратися звідси і негайно.

– Може, варто було б розділитися на чотири пошукові партії? – запропонував Пітер. – І піти на всі чотири вітри? Хто знайде його, нехай мчить додому, а потім – мерщій за іншими.

– Невже ви хочете шукати його і надалі, сину Адама?! – здивувався Бобер. – Але навіщо?

– Як це «навіщо»? Аби знайти Едмунда!

– Його шукати – лиха не минути! – відповів Бобер.

– Що ви таке говорите?! – обурилася Сьюзан. – Хоч він і заблукав, та зайти далеко аж ніяк не міг. І ми будь-що повинні знайти його!.. А ви кажете – «навіщо»…

– Навіщо шукати того, хто полишив вас із власної волі, – суворо відповів Бобер, – коли і без нього відомо, куди він побіг.

Усі ошелешено уп’ялися очима в Бобра, та він не знітився.

– Як можна не зрозуміти того, що ясно-яснісінько. Він побіг до неї, до Білої Відьми, а нас усіх зрадив.

– Не може того бути! – зойкнула Сьюзан. – Не міг він! Не міг і крапка!

– Ой, чи то так? І ви готові за те ручатися? – похитав головою Бобер, обводячи важким поглядом дітлахів, і від того погляду слова, що вже готові були зірватися з язика, так і застигли на вустах, бо раптом усі збагнули, що Бобер каже правду і тільки тим можна пояснити загадкове зникнення Едмунда.

– А чи знає він дорогу? – вже без вагань спитав Пітер.

– А чи доводилось йому вже бувати в наших краях? – у свою чергу спитав Бобер. – Я маю на увазі – самому?

– Так і було, – скрушно зітхнула Люсі.

– А чи розповідав він про те, що з ним тут трапилось? Чи не зустрічався він часом з ким-небудь?

– Ані пари з вуст…

– Тоді ви ще згадаєте мої слова. Мовчання його красномовніше за будь-які слова і означає лише одне: він зустрічався з Білою Чаклункою і перекинувся на її бік, тому, куди йти, він знає чудово. Не хочу вас образити – як-ніяк, він вам брат, – але тільки-но я його побачив, як одразу ж сказав собі: «Тут пахне зрадою». У нього був саме такий вигляд, вигляд того, хто водився з Білою Відьмою та досхочу наївся її чаклунського зілля. Хто прожив у Нарнії довге життя, той одразу зрозуміє, чому в декого «бігають оченята».

– Хай там як, а йти за ним доведеться, – сказав на це Пітер придушеним голосом. Здається, від холоду та хвилювань він не тільки охрип, а й осип. – Врешті-решт, він наш брат. І хоч він великий пройдисвіт, але все ж таки ще мале дитя.

– Невже ви збираєтесь до Чаклунки? – сплеснула лапками Бобриха. – Отямтеся: у її лігві ви одразу ж потрапите до неї в пазурі. А от врятувати його, та й себе теж, можна лише тримаючись від неї якнайдалі!

– Як це? – не зрозуміла Люсі.

– Вона тільки й мріє про те, аби всі четверо потрапили до неї в руки, бо ніяк не може викинути з голови оте пророцтво про чотири трони в замку Кейр-Паравель. Тож ви і пискнути не встигнете, як вона перетворить усіх вас на нові статуї для своєї… гм-м… скульптурної галереї. Доки ваш брат у неї – один він їй не потрібен, хіба що як ота принада для інших.

– Невже ніхто нам не допоможе? – у відчаї скрикнула Люсі.

– Тільки Аслан, – відповів Бобер. – Тепер уже остаточно зрозуміло: перш за все ми повинні зустріти Аслана. Він – єдина наша надія!

– А поки що, любі мої, – втрутилася в розмову Бобриха, – спробуймо згадати, коли саме втік ваш нерозумний брат. І що саме він встиг почути. Адже нашіптувати він побіг не до когось там, а до самої Білої Чаклунки. Отож: чи був він присутнім, коли йшлося про Аслана? Якщо ні, то їй хоча б не відомо, що Аслан уже в Нарнії, і вона не зможе завадити нам зустріти його.

– Здається, коли мова зайшла про Аслана, його вже не було… – наморщив лоба