Читати книгу - "Скорочено Тореадори з Васюківки"

Вночі я спав як убитий. Зранку побіг до Бардадима! Сказав йому, що може бити мене. І пояснив, що привида вночі знімав. Гриша проявив плівку. На негативі виднівся привид.

Зненацька прийшов Антончик. Він клявся, що мати не пустила, і просив показати негатив. Подивився, побіг, і через 10 хвилин у Бардадима було повне подвір'я хлопців. Не було тільки Павлуші. Плівка підсохла, і Бардадим пішов друкувати знімки. Є фотографія привида! Хай тепер хтось скаже, що я брешу. Речовий доказ! Такого тріумфу перед хлопцями я ще не знав ніколи.

Розділ 7

Антончик намагається висунутися на перший план. Історія Карафольчиної гулі. Атака баби Мокрини. Атаку відбито

Хлопці презирливо пхекали з Антончика, який вночі не прийшов. Я ще дізнався, що Карафолька сказав учора, що то я апарата вкрав. Он звідки тая гуля: Бардадим, виявляється, не любить донощиків.

Згодом ми всі рушили на кладовище. Біля Горбушиного склепу ми ніякого привида не вгледіли. Замість привида по кладовищу ходила баба Мокрина. Вася Деркач показав бабі фото привида. Баба Мокрина тричі перехрестила мене, потім раптом схилилася й поцілувала. Я ледве спекався баби. Баба раптом почала нас називати гаспидами, іродами, грозила пеклом.

Під ці нескінченні бабині прокльони ми попрямували до діда Салимона. Але нікого не було вдома, бо поїхали у Комишеваху, на весілля: дідова сестра онуку заміж оддає.

Розділ 8

"Два кольори мої…". "Геть звідси!" – каже мені Павлуша. Друга атака баби Мокрини

Тепер головне моє завдання полягало в тому, щоб про мій подвиг якнайшвидше дізнався Павлуша, розкаявся у своїй зраді, і ми помирилися. Треба було діяти через Гребенючку. Я побіг до неї. Вона працювала на городі. Декілька раз я йшов повз неї, щоб помітила мене. Вона не звертала уваги. Тоді я почав співати пісню: "Два кольори мої, два кольори…". Уваги ніякої. Тоді я кинув грудку у ногу Гребенючки. Вона назвала мене дурнем, я її – заразою. І тут з'явився Павлуша. Гребенючка почала сваритися, чому я ходжу біля неї, ще й співаю "Червоне – то любов". Ти бач, на що натякає!.. Павлуша сказав мені іти звідси геть. Я пішов. І прірва, що пролягала між нами, стала ще глибшою.

Погода була гарною, але настрій мій паршивий. По дорозі ще й бабу Мокрину зустрів. Вона говорила, що саме мене обрано, я не такий, як всі. Баба хрестилася, а у мене голова йшла обертом. Добре, що мене покликала сестричка Яришка. Вдома дід Варава поглянув на фото і сказав, що це просто хтось пожартував.

Розділ 9

Отець Гога

Мені вже хотілося, щоб історія з привидом була вигадкою. Особливо гнітила баба Мокрина з її розмовами. Церква була за чотири кілометри від нас, у Дідівщині. Правив там отець Георгій. І баба Мокрина була його заступником по нашому селу. Отця Георгія з легкої руки діда Салимона всі звали Гога.

Вдома до мене приходили і приходили хлопці, питали про привида. Нарешті я не витримав. Схопив удочки і втік у плавні.

Коли увечері повернувся додому, побачив, що біля наших воріт стоїть машина. Приїхав отець Гога. Він не починав розмов, як баба Мокрина. Розглянув мій улов, а потім поїхав. Дід сказав, що отець хотів води у радіатор машини залити. Дивно, на вулиці ж криниця стоїть. Ой, неспроста той Гога заїхав. І як він глянув на мене! І тепер піп Гога не одчепиться від мене.

Розділ 10

Я відвідую діда Салимона. Неймовірні дива

Дід Салимон сидів на призьбі і кришив у відро картоплю для льохи. Голова його була обмотана мокрим рушником. "Це ж він на весіллі перепив" – догадавсь я. Я тупцявся на місці, не наважуючись заговорити. Він запитально зиркнув на мене і нарешті розтулив рота. І я розказав дідові все і показав фотографію. Дід Салимон вислухав мене уважно, потім глянув прямо у вічі і сказав іти за ним. Повів мене в садок. Біля вуликів зупинився. Зі склепу враз у отворі з'явився… лелека. Так, виходить, не привид, а лелека. Я приглядаюсь і бачу, що лелека… без голови. Ворушиться, переступає ногами, а голови нема. Тільки тулуб, крила і ноги. Я нічого не розумію, і раптом дід зриває з шиї свою голову і жбурляє в кущі. І тут я розумію, що дід Салимон – привид. А вулики – гроби. А в гробі лежить… Павлуша. Нерухомий, із заплющеними очима. Я задихаюся, задихаюся, задихаюся… І прокидаюсь.

Розділ 11

Я таки відвідую діда Салимона. Тепер уже наяву. Он воно що!

Зранку мами з татом вже не було: пішли у поле. Нашвидку поснідавши, я побіг до діда Салимона.

Дід Салимон, баба Галя, племінник-москвич у білосніжній сорочці, його дружина і двоє дрібних діточок сиділи у садку за столом і снідали. Зараз підходити, звичайно, було незручно. Я причаївся за тином, перечікуючи, поки вони поснідають. Чекати довелося довгенько, бо балакали про весілля. Коли дід Салимон лишився один, я підійшов. Я запитав діда, чи позавчора уночі нічого не помічав дивного. І я сказав, що бачив з його садка привида на Горбушиній могилі. І показав фото. У цей час біля Карафольчиного городу стояла вся наша гоп компанія, навіть Павлуша з Гребенючкою. З хати вийшов племінник діда Салимона. Дід і племінник розглянули фото. Тоді дід сказав племіннику скинути сорочку, а малій дівчинці принести плічка. І тільки тут я збагнув, що вони сміються. Йой! Та це ж справді була сорочка на плечиках, що