Читати книгу - "Колиска для кішки"

— Ім’я там уже є — на п’єдесталі.

Але ми не могли побачити напису під гілками, що прикрашали п’єдестал.

— Замовник його не забрав? — поцікавився я.

— Замовник не заплатив. Мені розповідали, нібито якийсь німець-іммігрант мандрував зі своєю жінкою на Захід, а вона померла від віспи тут, в Іліумі. Чоловік замовив цього ангела, щоб поставити їй на могилу, і показав моєму прадідові гроші, мовляв, у нього є чим заплатити. А потім його пограбували. Підчистили все майже до останнього цента. У нього залишився тільки клаптик землі, яку він придбав десь в Індіані, але ще не бачив. Туди він і попрямував, сказавши, що повернеться пізніше й заплатить за ангела.

— Але не повернувся? — спитав я.

— Ні, — Марвін Брид злегка відсунув ногою віття, щоб ми могли побачити літери, вирізані на п’єдесталі — тільки прізвище. — Ім’я якесь хитромудре, — сказав він. — Якщо цей іммігрант мав нащадків, вони, мабуть, змінили прізвище на щось більш американське. Тепер вони, імовірно, Джонси, Блеки або Томпсони.

— Тут ви помиляєтесь, — пробурмотів я.

Мені здалося, що кімната пішла обертом, її стіни, підлога та стеля миттю перетворились на отвори численних тунелів — тунелів, що йшли в усіх напрямках крізь час. Мені відкрилось боконістське видіння: зв’язок між усіма людьми, які мандрують світом, єдність усіх чоловіків, усіх жінок, усіх дітей у кожну мить їхнього існування.

— Тут ви помиляєтесь, — повторив я, коли видіння розвіялось.

— Невже ви знаєте когось із таким прізвищем?

— Так.

Я знав. Бо це було й моє прізвище.

35 Усе для ваших хобі

Повертаючись до готелю, я помітив вивіску «Усе для ваших хобі» — крамницю Джека, де працював колись Франклін Гоніккер. Я звелів водію зупинитись і почекати.

Зайшовши всередину, я побачив самого Джека — він царював тут, серед малесеньких паровозиків, вагончиків, літачків, човників, будиночків, ліхтарів, дерев, танків, ракет, автомобільчиків, кондукторів, полісменів, пожежників, матінок і татків, кицьок і песиків, курчат і каченят, солдатиків і корівок. Це був чоловік мертвотно-блідий, чоловік суворий, неохайний, він важко кашляв.

— Яким був Франклін Гоніккер? — повторив він моє запитання й зайшовся довгим кашлем. Він похитав головою так, наче показував, що обожнює Френка більш за будь-кого на світі. — Немає сенсу марно витрачати слова. Я краще покажу вам, яким хлопцем був Франклін Гоніккер.

Він знову закашлявся, потім сказав:

— Погляньте, а тоді самі збагнете.

І повів мене до підвалу під крамницею, де він мешкав. Там стояли двоспальне ліжко, шафа й електрична плитка.

Джек вибачився за неприбрану постіль.

— Тиждень тому мене покинула дружина, — він закашлявся, — і я все ніяк не зберу своє життя докупи.

Потому він повернув вимикач, і протилежний кінець підвалу залило сліпуче світло.

Наблизившись, ми побачили, що лампа — це немов сонце фантастичної маленької країни, побудованої на листі фанери, на острові, прямокутному, як міста в штаті Канзас. Якщо там мешкала якась бентежна душа, шукач істини за тими зеленими межами, він дійсно впав би з самого краю світу.

Усі деталі були настільки точно виміряні, так майстерно вирізані та пофарбовані, що мені не треба було примружувати очей, аби повірити, що це реальна країна: гори, озера, річки, ліси, міста — узагалі все, що добрі громадяни мають за свій найдорожчий скарб.

А ще повсюди виднілися залізничні лінії завтовшки зі спагеті.

— Погляньте на двері будинків, — захоплено сказав Джек.

— Відмінно. Досконало!

— На кожній — справжня ручка й молоточки, щоб постукати!

— Дивовижно…

— Ви питали, яким був Франклін Гоніккер. Усе це він збудував. — Джек знову зайшовся кашлем.

— Сам збудував?

— Ну, я інколи допомагав, але згідно з його вказівками. Цей хлопець був генієм.

— Це безперечно!

— У нього є брат, ліліпут, знаєте?

— Знаю.

— Йому доручили дещо паяти знизу.

— Усе вийшло як справжнє.

— Робота була нелегкою, і не за один день зроблено.

— Рим також не за день був побудований.

— У хлопця вдома нормального життя не було.

— Мені казали.

— Тут був його справжній дім. Тут він проводив сотні годин. Часом навіть не вмикав залізниці, тільки сидів і дивився, як ми з вами зараз.

— Так багато всього… Дивитися на це — усе одно, що подорожувати Європою, стільки тут цікавих речей.

— Він бачив таке, чого нам з вами нізащо не угледіти. Зробить гірку — ми з вами були б від неї в захваті. А він раптом зруйнує її — і правильно зробить, бо замість неї розташує озерце з місточком, і вийде вдесятеро красивіше, ніж було!

— Такий талант не кожному дається.

— Маєте рацію! — пристрасно вигукнув Джек. Пристрасть коштувала йому чергового нападу кашлю. Коли напад минув, його очі наповнилися сльозами. — Слухайте, я вмовляв хлопця вчитися в коледжі, здобути інженерну освіту, щоб потім працювати на «Американ флаєр»[8] або ще на когось солідного, де б його ідеї знайшли підтримку…

— Мені здається, ви теж чимало його підтримували.

— Хотів би більше, — похнюпився Джек. — Мені бракувало грошей. Я давав йому матеріали, коли міг, але здебільшого він усе купував за свої гроші — він працював у мене там, нагорі. Він ані цента не витратив на щось інше: не пив, не курив, не ходив у кіно, не гуляв з дівчатами, не божеволів від автомобілів.

— Непогано б у нашій країні мати якомога більше таких людей.

— Авжеж… — Джек знизав плечима. — Але флоридські гангстери, мабуть, покінчили з ним. Боялись, щоб не виказав їх.

— Боюсь, що так.

Джек зненацька не стримався й вибухнув плачем.

— Та чи знали ті брудні сучі діти, — ридав він, — кого вони вбивали!

36 Няяяв!

Протягом двох тижнів, до Різдва та після нього, коли я їздив до Іліума й далі, у моєму помешканні в Нью-Йорку безкоштовно жив з мого дозволу нужденний поет на ім’я Шерман