Читати книгу - "Золотавий кудрявець і долі невипадкових людей. Ч. 1. Сирота., S Batura"

— Де воно, це чортеня? Ох, всиплю, мало не здасться, — шкутильгав і, немов пожежний кран, харкав слиною брудний директор. 

Побачивши в руці тракториста сокиру, зрадів: 

— Молодець, що взяв холодну зброю. Зараз ми твого паршивця на шматки посічемо. Він мене образив! 

— Гей-гей, не підходь, бо я за себе не ручаюсь, — раптом затрусив сокирою розпатланий голоторс. — Ти не перевертень, але й на людину не схожий. 

— Що? — захрипів замурзаний і добряче скуйовджений директор та почав простягати руки, щоб схопити тракториста за шию. — Та я тебе спочатку задушу, а потім звільню до біса. Знатимеш, як керівництво ображати. 

Миттєво упершись спиною у дзвіницю, роботяга зрозумів, хто перед ним, і винувато пискнув: 

— Вибачте, обізнався. Вечір майже непроглядний, хоч око виколи, — трохи перебільшив він. 

— От я тобі їх зараз і виколю, щоб менше базікав. Де це чортеня? — обхаркав слиною голоторса замурзаний псевдограф. — Кажи, а то пошкодуєш. 

— Він у вежі сидить, — тремтячим голосом відповів тракторист. — Я його туди запроторив. Почув, як ви на нього кричите, і зрозумів, що шибеника треба терміново покарати. 

— Правду кажеш? — не відразу повірив директор. 

— Авжеж, — підтвердив чоловік і для впевненості прибрехав: — Навіть потиличника дав. Негідник має поводитися чемно. 

— Гаразд, — уже спокійніше вимовив сутулий деспот і, звільняючи жертву від своїх брудних рук, додав: — Брешеш чи ні, різниці немає. Головне, що паршивець у дзвіниці. Продовжуй вартувати. Та дивися мені, щоб до ранку ніхто нікуди не втік. Відповідаєш головою. 

Попри свою шалену витримку і сміливість тракторист обм'якло випустив сокиру на землю. А у дзвіниці почулися плаксиві голоси. 

— Вибачте, пане директоре, я більше не буду, — заблагав вихователь забруднених дітей. — Відправте мене краще на кухню. Я цілий місяць буду мити посуд і робити все, що забажаєте. 

— Як же так, чому аж до ранку? Ви ж казали, що до третьої години ночі.

— Несправедливо, — обмінялися думками сироти. 

Владний деспот відрізав: 

— Мовчати, зарази неслухняні. Граф сказав — значить, так і буде. Порушите наказ… 

— Так-так, ми вже все зрозуміли, — не дав договорити директору Тім. — Голови нам позносите. На що ж ви ще здатні, окрім цього? 

— Ах ти, чортеня! — різко смикнувся в бік дзвіниці обурений чоловік і заскавчав від болю: — Ав-ав-ав, заразо. Усе, до ранку цих груш не буде. Я через них ледь ногу не зламав. А ти, паршивцю, сильно не радій. Стара вежа — це не курорт. І взагалі відтепер мій інтернат стане для тебе жахом. Знатимеш, як ляпати язиком. 

— Е-е-е, я хочу мити посуд, — зарюмсав боягузливий вихователь. 

— Ми більше не будемо. Точно! Точно, не будемо… Відпустіть нас, — розпустили нюні інші «в'язні». 

Замурзаний псевдограф залишився незворушним, лише зневажливо пирхнувши. А потім сказав: 

— Тракторюго, сьогодні вночі я не сплю. Відбуду звану вечерю і займуся проклятим садом. Тож знай, ти під прицілом. Побачу, що «в'язні» покинули вежу, негайно викину за паркан і шукатимеш собі нову роботу. 

— Звісно, пане. Я все зрозумів, — слухняно відповів розпатланий чоловік і про всяк випадок підняв руки вгору. — Усе буде добре, будь ласка, не хвилюйтеся. 

Він пошкодував, що разом з сокирою не прихопив із кабіни трактора футболку. Однак тоді йому було не до цього. Тепер же вежу штурмував перевертень. 

— Не турбуйтеся, — від вечірньої прохолоди здригнувся роботяга. 

— Час покаже, — пихато буркнув директор і пошкутильгав готуватися до приїзду губернатора.