Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

Мені вже надоїло було сваритися з мамою.

Надоїло вислуховувати татові тиради.

Усі мої подружки так робили, переїжджали від батьків, і я хтіла бути дорослою, як вони. Мені надоїло бути дурною дітвачкою.

Він сказав, шо хоче мене, і я йому повірила.

Він сказав, шо мене любить, і я в то так само повірила… І як він сказав та спитав, чи я то саме чую до нього, мені здавалося чемним сказати так само.

Я боялася, шо зі мною було б, якби я так не сказала, — куда би я пішла, шо би я робила, хто би наглядав за дитиною, поки я то роблю?

Усьо то буде виглядати дуже по-дурному, як ти колись то перепишеш на папері, Ненсі, але найдурніше то, шо я знаю цілу купу жінок, які були дівками, шо я з ними в школу ходила, і вони виходили заміж по тих самих причинах, і більшість із них досі заміжні, і багато з них просто тримаються, надіються пережити свого хлопа, аби нарешті поховати його й назавжди витріпати проперджені від пива простині.

Десь до 1952-го я вже майже забула про його чоло, а на 1956-й не виділа якоїсь особливої користі в усім іншім, і, здається, ненавидіти я його зачала десь до того часу, як на місце Айка став Кеннеді, але думка про то, шоби забити його, з’явилася в мене вже пізніше. До того я думала, шо лишаюся з ним, хоч би того, шо дітям же треба тата. Смішно страшне, нє? Але так воно й було. Слово даю вам. І ше слово даю вам про друге: якби Бог мені дав другий шанс, я би його і другий раз забила, навіть якби за то мені світили пекельні муки й вічне прокляття… а вони мені, відай, і так світять.

Я собі думаю, шо всі на Літл-Толі, хто не вчорашній, знають, шо то я його забила, і, певно, більша частина думає, шо знає чого — через то, як він своїми руками зі мною обходився. Але бас йому урвався не того, шо руки ті шось робили мені, і проста правдонька в тім, шо, шо би собі люди на острові тогди не думали, за останні три роки нашого шлюбу він мене ані мізинцем ні разу не зачепив. Від тої дурноти я його вилічила в кінці 1960-го чи десь на початку шістдесят першого.

До того часу він часто мене молотив, та’. Тут я перечити не можу. І я то попускала — у тім також не перечитиму. Перший раз то сталося в другу ніч нашого шлюбу. Ми були поїхали в Бостон на вихідні — такий у нас медовий місяць був — і ночували в «Паркер Гаусі»[9]. Звідти носа, можна сказати, шо і не висовували. Ми були просто як ті дві сільські миші, знаєте, боялися заблудити. Джо сказав, шо дідька лисого він стратить ті двадцять п’ять долярів, шо мої мама з татом дали нам на якісь забаганки, на таксі, просто того, шо не зможе найти дорогу назад до готелю. Падоньку, ну дурнуватий хлоп! Звісно, я так само така була… але шо було в Джо, а в мене нє (і я з того так само тішуся), то та його вічно підозріла натура. Він собі думав, шо весь люд лиш думає про то, як йому тертого хрону підсунути, отакий був Джо, і я купу разів думала, шо як він таки налигувався, то лиш для того, шоб лягти спати зі спокійною душею.

Ну то таке, ні для нашої внучки, ні для бабиної сучки. Шо я вам повідати хтіла, так то, шо ми тогди в суботу вечором пішли в їдальню, повечеряли там файно, а далі вернулися в кімнату. Джо добряче хитало на правий борт, як ми йшли по коридору назад, як тепер пам’я­таю — він шось чотири чи п’ять пив втулив за вечерю, а ше ж перед тим пополудні було дев’ять чи десять. Лиш-но ми зайшли в кімнату, він став та так довго на мене дивився, шо я спитала, чи в мене шось на чолі написано, чи шо.

— Нє, — каже він, — але я видів, як якийсь мужик там у ресторані тобі під спідницю зазирав, Долорес. Очі в нього ну чуть на лоба не вилізали. І ти знала, шо він дивиться, правда?

Я чуть не сказала йому, шо навіть якби в куті сидів Ґері Купер із Рітою Гейворт, то я б не примітила, але потому подумала: нашо тим тривожитися? Як Джо собі випивав, із ним сваритися смислу ніякого не було. Я в той шлюб не зовсім уже із закритими очима скочила, і не буду вам доказувати інакше.

— Якшо мені під спідницю якийсь хлоп заглядав, то ти чого не пішов і не сказав йому очі закрити, га, Джо? — спиталася я. То я просто пошуткувала — може, хтіла його відволікти, я вже й не пам’ятаю точно, — але він то не зрозумів як жарт. Ото я пам’ятаю. Джо не з тих був, шо жарти розуміють. Якшо серйозно, я би сказала, шо в нього взагалі ніякого почуття гумору не було. Отого я дійсно не знала, як ішла з ним під вінець. Тогди я ше думала, шо почуття гумору — то як ніс чи пара вух, у когось ліпше, у когось гірше, але в усіх є.

Він мене злапав, перегнув собі через коліно і шльопнув своїм капцем. «Поки жива, Долорес, ніхто не має знати, якого кольору в тебе спіднє, окрім мене, — сказав він. — Чуєш мене? Крім мене, ніхто».

Я тогди ше подумала, шо то якась така любовна гра, він удає ревнивого, шоб мені підлестити, — отака я була телиця. Там була одна ревність, то ясно, але любови там ніякої не було. То було більше подібне, як пес кладе лапу на свою кістку й гарчить, аби ніхто не підходив. Я тогди того не знала, того з тим мирилася. Далі я з тим мирилася, бо думала, шо як чоловік подеколи б’є свою жінку, то просто ше одна частина шлюбу — частина негарна, але якшо так подумати, то і виходок пуцувати — не дуже гарна частина шлюбу, і всьо одно більшість жінок добряче того понароблюються після того, як весільна сукенка й вельон ідуть на стрих. Шо, не так, Ненсі?

Мій тато так само на маму, бувало, руку підіймав, і, відай, звідти я й дістала ту думку, шо то нормально — просто шось таке, із чим треба миритися. Я любила свого тата страшне, і вони одна з другим страшне любилися, але міг він і руки порозпускати, як йому якийсь волос впоперек сраки ліз.

Пам’ятаю, було мені певно, йой, та десь дев’ять років, коли тато прийшов додому після того, як косив поле в Джорджа Річардза на Західнім кінці, а мама йому вечерю не зготувала. Я вже не пам’ятаю, чого вона того не зробила, але дуже добре пам’ятаю, шо було далі, як він прийшов. Вбраний він був лиш у комбінезон (робочі