Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

Лиш у рідкісні моменти, — як оцей, як зараз, — коли вираз радости полишав її обличчя, тендітна шкіра демонструвала всі зморшки, пташині складки розтягалися під підборіддям і горлом, повіки опадали.

— Коли Фредерик мене відвідує, я теж йому ворожу, як тільки вмію. Я намагаюся забути, а якщо не можу забути, то намагаюся змінити долю — попередити його, щоб він уникнув долі. Я знаю світло смерти, ту світінь, яку вона кидає, це його доля, — я кажу йому, але він мене не слухає, може, вас послухає, прошу за ним приглянути, пане Бенеку, благаю вас, — якби він загинув, як показує тьмітло, раптово, молодим, трагічно, в гніві, якби він загинув, то я не знаю, що вчинила б.

Вона обережно присіла на крісло, згорбившись мало не навпіл; тремтячою рукою жінка піднесла до обличчя батистовий носовичок.

— А тепер ви виїжджаєте, й теж, теж… я знаю це світло! Хто, хто за вами пригляне?

З кожним словом вона дедалі більше кулилася на тому кріслі, дедалі крихкішала, безпорадна, нещасна, усе ближча до маленької, розгубленої дівчинки — під мільйоном зморщок, у жалобній черні.

— Я молитимуся за вас щодня, пане Бенеку. Ідіть уже.

Про омани паморозі

На Залізній із розбитого воза розлилася гноївка — рідке добриво замерзало на бруківці, на тротуарі. Я обережно ступав уздовж стіни. Коли з-за рогу, з Цегляної, раптом висипала група п’яних робітників, я мало не беркицьнувся. Вони обклали мене брутальною лайкою і помчали у свій бік. Із шинків, кнайп, кублищ і гадючників їм вторували відлуння хрипких співів, непристойні вигуки, з фліґелів і підвалів долинали звуки мандоліни й гармоні. В глибині Залізної, де над снігом палали в вугільних кошах вогні, битий метал гучав, як тріснутий дзвін. Трамваї принаймні влітку мали би нормально курсувати, тим часом рейки обмерзали твердою кригою, і вистачало одного переходу лютого, щоб найкраща сталь розкришилася, мов крейда. Тож міський голова Міллер вирішив замінити всі рейки на крижлізні, підписав із Сібірьхожетом багатомільйонний контракт, і тепер удень і вночі на вулицях Варшави лунали удари молотів. Я минав групки працюючих чоловіків, попри мороз роздягнених до сорочок. Вони муситимуть також змінити тягу. Поверталася прихильність до кінних трамваїв. Відколи люті пройшлися Надвіслям, щоб загніздитися на Лещинській, неподалік електростанції, Compagnie d’Electricité de Varsovie постійно потерпала, раз уже навіть опинилася на межі банкрутства; а варшавська філія Електричного Товариства Шукерта й Спілки реґулярно платила місту ліцензійні штрафи, коли вуличні ліхтарі раз у раз відмовлялися працювати й цілі квартали залишалися неосвітленими. Акурат західна дільниця й далі була ще слабо електрифікована. Городовик, спершись на газовий ліхтар, пахкав люлькою, забиваючи сморід промислового гару. З кухонь, пралень, з глибоких канав і темних задвірків також долинали гострі запахи, не придушені низькою температурою. Ці околиці я намагався перетнути якомога швидше. Десь позаду інший перехожий спіткав веселу компанію пролетаріату; почулися крики російською, спершу обурені, потім — нажахані. Я навіть не озирнувся. Сніг перестав порошити; всі площини, горизонтальні й похилі, вкривав шар чистої білости, що іскрилася кристалічно в газовому й електричному освітленні метрополії, — у такі миті Варшава справді красива: коли вона менше нагадує Варшаву, а більше — листівку з Варшави.

Я жив у цьому місті, але місто жило поза мною. Наші кровоносні системи не поєднувалися, і не перехрещувалися наші думки. Так живуть поруч, один на одному — паразити й жертви. Але хто тут на кому паразитує? Певною вказівкою може бути поведінка лютих: вони гніздяться серед найбільших людських скупчень.

Неподалік від Каліського двірця я купив хліба, ковбаси, слоїк журу й сушених слив. Учора каварняний жебрак — нині сливе багатій; учора один із вічних варшавських студентів, з перспективою наступних тисячі вечорів, проведених за горілкою, цигарками й картами, на шляху до ранньої старости, увінчаної більш-менш романтичною смертю від сухот чи пранців, — а сьогодні… хто? А я ж бо вже понад рік, відколи померла матір, тільки й чекав нагоди, чекав грошей, — щоб утекти. Подалі з цього міста, подалі від цих людей, подалі від мене в цьому місті. Яким же благословенням є для нас незнайомці: я скажу їм, що я безневинний молодий учитель математики, пригноблюваний русифікаторами з Конґресівки, й ним для них буду, й одразу ж стану ним для самого себе. Бенедикт Ґерославський зійде з мене, як вилиняла шкура зі змії, адже тільки так ми можемо відродитися ще в цьому житті, повторно народитися на цьому світі. Яке ж то благословення — незнайомі, чужі!

Отож, Капська провінція, антиподи, Західна Індія, може Константинополь. Тисячу рублів — вистачить.

Ковбасу одразу ж занюхала блудна дворняга — вона обгавкувала мене від фільтрувальної станції до артилерійських казарм. А біля самих воріт мене вхопив якийсь сухотний коротун у шапці залізничника; я вирвався, ховаючи покупки за пазуху. Сухотник махав папером, хрипко кашляючи. Я вже хотів було гукнути сторожа Валентія, коли незнайомець вгамувався; притискаючи руку до грудей, він дихав неглибоко, ритмічно киваючи головою, наче справді ковтав повітря, пара видобувалася з його уст короткими періодами. Тоді я помітив, що в нього немає лівого вуха, під шапкою залишився червоний рубець й опухлий клаптик плоті. Найімовірніше, обморожений.

— П-пан Бенедикт Ґе-ероссславський, — засвистів він.

— Маю честь, — сказав я, просуваючись попід стіною до воріт.

— С-с-син Філіпа. М-маємо прох-хання до вас.

— Останню копійчину я щойно пропив. Пропусти мене, до дідька, бо покличу сторожа!

Він уклав мені до кишені кожуха той папір — запечатаний конверт.

— Передайте йому й-його, він знатиме.

— Що? — я викинув конверт на сніг. — Забирайся!

Сухотник подивився з докором. Він підняв його, обтрусив, витер рукавом.

— Д-ддумаєш, ми не знаємо, що д-діється на Медовій? Чиновники говіркі, — він знову закашлявся. — Тримай!

Кричати? Втекти? Гепнути його слоїком по чолі?

Я обережно взяв конверт у вдягнуту в рукавицю руку.

— Якщо це якісь кляті пілсудчиківські…

— Не б-бійся, с-с-сину. Кілька с-слів від приятелів зі С-стрільців.

— Ви що, не маєте своїх людей у Сибіру?

— Минуло п’ять років, як наш-ш-ші люди з ним бачилися.

Я знизав плечима.

— Що ж. Раз вам так сильно важить, пошліть туди з листом нарочного.

Одновухий нічого не відповів, — я зирнув на нього, він відвів погляд, — і тоді я зрозумів, що пепеесівцям і пілсудчикам батько потрібен з тих самих причин, що й царським.

Я роззирався по вулиці; ніч була молода, тротуарами й далі прослизали пішоходи, тяглися по закрижанілому брукові сани й вози. Я відступив до