Читати книгу - "Згадай, Мері Горн"

Макс ввійшов до будинку, моментально привертаючи до себе увагу всіх присутніх. Я ж стояла на місці наче вкопана. Мені було страшно, страшно знову відчути щось до нього і зрадити вдруге. Але попри це, я не могла відірвати погляду від його статури. Він був таким же красивим як і тоді. Але…відмінність була хіба що в легкій щетині котру він зараз, схоже, вирішив залишити а ще в тому, що хлопець ледь помітно храмав.  Але, якщо не помиляюся, лікар сказав що з часом це має пройти. Я чула це від Каті.

Зараз же він обіймав сестру а я так само стояла на тому місці.

- Та ну. Катя, ви там замкнулися? Його на нас зараз не вистачить. – пожартував Стас відриваючи мене від думок.

- На всіх мене стане. – сказав Макс посміхаючись другу.

Катя відійшла від нього а хлопці втроє обійняли Макса, і я не стримала посмішку коли вони всі ледь не впали всі разом.

- Нам без тебе скучно. – сказав Влад. – Немає шалених ідей.

- Навряд чи він тепер буде таким же. Он бороду відпустив. Закриється скоро на роботі і все. Старість прийшла. – сказав Віктор із усмішкою.

- Ой. Ви ніби не закриєтеся. – підколов їх Макс.

Потім мама переправила всіх розмовляти сюди у вітальню і я, з планом втекти непоміченою провалилася.  Вони з’явилися біля мене надто швидше, ніж я встигла будь що зробити.

- А ти? В лікарні так і не сказала нічого .- звернувся Макс до мене через що я втупила свій погляд у килим.

- Я…я Каміла. - сказала я і потерла свою потилицю.

Я відчула руку Каті на своєму плечі. Так, я достатньо не жарт нервувала. Але, дякую вищим силам Макс не зробив того ж що і з іншими. Тобто не обійняв. Невдовзі до компанії хлопців приєднався Денис і по погляду Макса я зрозуміла що малий як і колись йому подобається. А що на рахунок мене?  Не знаю. Я не могла перехопити його погляду, адже він не дивився на мене. Хоча…я через п’ять хвилин сидячи в цій вітальні зрозуміла, що надто жарко чи то від того, що я нервово терла свої долоні, чи то від того що надворі було достатньо тепло. Ну, або ж від того що мені надто незручно було знаходитися в компанії Макса. Так, він жодним чином не показував почуттів до мене. Ані ненависть як це було при першій зустрічі котру пам’ятаю я, ані тепло  з котрим він дивився на мене того вечора. Хоча…я ж сама казала що не хочу повторювати цього.

Я втекла до своєї кімнати, відказавши що мене болить голова. Обід я пропустила сидячи за конспектами та відео уроками, а на вечерю все ж мій живіт не хотів залишитися нагорі. Тому я зійшла в низ, за столом були тільки мама та Георгій.

- Привіт. – сказала я їм щойно з’явилася в просторі.

- О, як твоя голова? – спитала мама. 

- Дякую, я взяла таблетку і все пройшло. – так, брехати я вже навчилася за що відчувала уколи совісті.

- А мені здається, що справа не у голові. – сказав Георгій дивлячись на мене з-під лоба.

Я щойно сіла на своє місці і знову почала терти руки. Так, Георгій став більш ніж уважним до мене і вже надто чудово розрізняв коли я дещо недоговорюю. Не знаю як у нього це вдалося.

- А в чому ж тоді? – спитала я піднявши на нього свій погляд.

- Каміла…я звичайно ж не знаю тебе настільки добре щоб робити висновки як про поведінку Каті, але мені здається...Не зрозумій мене неправильно. Просто, мені здалося що коли Макс був поряд тобі було не зовсім зручно.

Ну так…не зручно. Я заплющила свої очі і прикусила нижню губу.

- Просто…я не знаю як поводитися. Ні, я рада що він повернувся і з ним все гаразд, дуже рада, просто…

- Про мене говорите? – почула я голос і швидко замовкла.

Не вистачало, щоб він почув зайвого.

- Ні. – надто різко відповіла я випереджуючи Георгія. Мама котра сіла біля нього нахмурила брови. Так, я здивувала її своєю різкістю.

 Макс сів навпроти мене і я старалася будь як уникнути його погляду, доки не спустилася Катя і Денис. А були вони достатньо довго. Незабаром столові прибори почали дзвеніти доки ми їли.

Я ж не стримувалася і декілька разів потайки кинула погляд на хлопця навпроти. Тільки зараз я могла розгледіти його настільки добре. На моєму обличчі мимоволі з’явилася посмішка котра одразу ж зникла коли Макс мене зловив і наші погляди зіткнулися. І зараз я була готова вбити себе за те, що надто різко відвела його.

- Отже, я завтра їду з тобою на роботу?–спитав Макс коли пройшло достатньо часу.

Я глянула на Георгія.

- Якщо хочеш можеш ще залишитися вдома. Відпочинеш а через тиждень  приїдеш.

Я бачила як брови Макса ледь зійшлися в роздумах.

- Та ні. До того ж мені дома буде нудно. – сказав він.

- Думаю, Дмитро і Діана точно не дадуть тобі сумувати. – сказав Георгій і я побачила що він ледь посміхнувся.

Макс  запитально вигнув брову.

- Ти цього не пам’ятаєш, але один проект уже був проданий та створений тобою. Ці двоє людей тобі допомагали. Але замовник дав іще один проект. І особливе бажання, щоб його оформлював і займався ним ти. Так як пройшов уже як рік, але клієнт все одно не змінив свого бажання. Так що, завтра тебе достатньо потягають. Ти впевнений, що готовий працювати?

 -Думаю, що готовий. - знизив плечима  Макс. - І так це краще ніж сидіти вдома. Мені вже клініки вистачило.

Я ледь посміхнулася. Непосидючість у Макса так і залишилася.  А ще…я була здивована що його стосунки з батьком почали покращуватися. Але посмішка зникла, щойно погляд Макса знову зустрівся з моїм. Я нервово знову потерла потилицю. Звідки ця дурна звичка взялася?

Після вечері я зайшла в свою кімнату і з полегшенням видихнула. Казати, що зроблю все щоб знову не відчувати почуттів до Макса, коли його не було поруч виявилося легше ніж виконати це, коли він тепер постійно в одному просторі зі мною.

Я забрала з гардеробу піжаму та пішла до ванної кімнати, де прийнявши душ освіжилася та повернулася назад до себе. Коли відкрила двері то аж підскочила. Навпроти мого робочого столу стояв силует.  Я вже б розвернулася назад і вийшла, якби моя різка реакція не змусила хлопця повернутися до входу.