безперечно був німець, що, помітивши мій подив, заявив, мовляв, не хотів заважати мені, але я, звичайно, одразу випростався, спершу мовчки. Річ очевидна, він не щойно зійшов на вершину, бо його рюкзак стояв трохи поодаль. Я привітався, вже підвівшись із землі, тож ми тепер стояли поряд. Він, тримаючи бінокль перед обличчям, лише хотів дізнатися, де гора Берніна. «О, та ви солдат!» — проказав він, побачивши зі скептичним усміхом мої неможливі трубчасті штани, а коли я показав йому ту гору, я одразу зауважив, як добре він знає місцевість. Мабуть, людина, закохана в Енгаден, іноземець, але знавець, принаймні назви легко злітали з його язика — Берніна, Палю, Розач, — знав він і назви сіл у долині. Він, як я чув, мав карту, хоча карти місцевості тоді конфісковували, крім того «Лейку». Його наполегливе намагання наслідувати нашу місцеву говірку, і то так, наче це була дитяча мова, прагнення втертися в довіру без здатності розмовляти іншим тоном, і при цьому нотки зичливого покровительства й небажання помітити, що вони дратують мене, — це все перешкоджало розмові ще більше, ніж вітер. Я, звичайно, відповідав літературною німецькою мовою, навіть якщо з алеманським акцентом, але марно. Він навіть знав, як називають по-місцевому кухонну шафу: Chuchichäschtli. Але це все речі другорядні, з розмовою вони не мали нічого спільного. «Еге ж, тут багато військових». Я бачив, що йому коштує зусиль поважно ставитися до мого солдатського мундира. Можливо, причина ніяковості полягає в мені, думав я, коли він запропонував мені свого бінокля, і я подав йому свою фляжку з вином «Veltliner». У бінокль я побачив, що він скористався моїм слідом. Більше ніхто не піднімався. Я подякував за бінокль. Він був зі мною десь півгодини, і ми розмовляли передусім про гори, а крім того, про флору, причому його тон був сповнений удячності та визнання. Мені щось перешкоджало (власне, чому?) глянути йому в обличчя, я був наче скутий його нетактовністю, що одразу збентежила мене, і майже не знав, що казати. За кого він вважав мене, я не знаю, в усякому разі за недотепу, і його страшенно здивувало, коли з’ясувалося, що я знаю Берлін. Що швидше точилася розмова, — швидше тому, що він віддався власній інтонації, — то нетерплячіше я чекав на мить, коли він візьме свого рюкзака. Моя порада, що йому найкраще спускатися в напрямі Мадулейну, виявилася зайвою. Він ночував у притулку «Кеш» і хвалив його так, наче я будував його. Багато офіцерів, атож, славні хлопці. Його запитання, чи навчали нас альпінізмові, я пустив повз вуха. Він зробив усе, щоб у мене не лишилося жодного сумніву, що о четвертій годині він наміряється бути в Мадулейні. Хай там як, він уже пакував свій рюкзак і запропонував мені яблуко. Мені стало трохи соромно. Яблуко, тут, нагорі — це неабищо. Коли він тим часом пристебнув рюкзак, я був уже не такий скутий, ми потисли руки один одному, на нього напала щирість, але що саме він казав, я забув. Рейх — цього мені вистачило, сенс його слів був виразний. Я нічого на те не відповів, але не сказав і нічого іншого, тільки стояв і мовчав із руками в кишенях солдатських трубчастих штанів, які я ненавидів, і дивився на землі, що невдовзі, запевняв він, теж належатимуть Рейху. Я бачив чорнуваті, подекуди навіть червонясті скелі, осяяний полудневим сонцем сніг і осипи, схили з сірим круглястим камінням, альпійські луки — кам’янисті простори без дерев, ручаї, з сонячними полисками, пасовиська, худобу, що здалеку видавалася хробачками, долину з лісом і тінями хмар, а неподалік чорних галок. Тільки за хвилину, коли він заховав «Лейку» і, по-дружньому всміхнувшись, ще раз побажав щасливої служби і зник нарешті за скелею, я розсердився, що не заткнув йому рота, й раптом зацікавився його особливими прикметами; я ступив на скелястий виступ, але запізно: я побачив його тільки тоді, коли він обійшов скелястий гребінь і був метрів на тридцять нижче від мене, тож перед очима лишився тільки його зелений фетровий капелюх. Він поковзнувся, але втримався, далі спускався вже обережніше. Я гукнув його, щоб він ще раз підняв угору обличчя, але він не почув мене. Я хотів сказати, що слід категорично уникати щебеню. Він і далі спускався вниз, здається, йому ніщо не заважало, він був уже над щебенем. Що довше я стримував своє обурення його словами, то несамовитіше обурювався тепер, дивлячись, як спускається той недоумок. Знову котиться вниз каміння! Я свиснув, склавши пальці; він, мабуть, гадав, що то посвист бабака, який теж невдовзі належатиме гітлерівському Рейху, й озирнувся. Я стояв на краю скелі, аж поки він спустився у видолинок піку Кеш, чорний чоловічок на снігу, можливо, він знову робив знімки, принаймні довго тупцявся, повертаючись у різні боки. Я взяв свій військовий кітель, раптом надумавши спускатися, щоб наздогнати його. Навіщо? Я лишився на вершині. Я й далі спостерігав його, аж поки він проминув сніги, потім усипаний камінням схил, далі вийшов на альпійське пасовисько й розчинився в ньому завдяки своїй непромокальній куртці, лише тоді я припинив своє безглузде спостереження.
Згодом я заснув...
Прокинувшись, мабуть, тому, що замерз, я злякався на думку, мовляв, я зіпхнув того чоловіка зі скель. Я знав: я не чинив цього. Власне, а чом би й ні? Це мені й не приснилося, я просто прокинувся з готового думкою: досить було штовхнути рукою, коли він нагнувся за рюкзаком.
Я з’їв тепер його яблуко.
Звичайно, я зрадів, що не зіпхнув його. Це було б убивство. Я ніколи не розмовляв про той випадок із жодною людиною, навіть віч-на-віч, хоча я нічого не скоїв... Я бачив: ніде навколо жодної людини. Пара чорних галок. Жодного свідка. Нікого. Вітер і жодного вуха. Ввечері в Семадені я стояв би на перекличці в задньому ряду, повернувши голову праворуч, — шикуйсь, руки по швах, струнко! — виструнчений і бравий, а потім пив би пиво. По мені ніхто б нічого не помітив, думав я. Відтоді я розмовляв із багатьма вбивцями, — чи то у вагоні-ресторані, чи то в антракті під час концерту, чи то ще де-небудь, — і в них годі помітити що-небудь... З’ївши яблуко, я знову вийшов на скелястий виступ, щоб побачити, як глибоко він би впав. Крутий, лискучий карниз, більш нічого. Чорні галки, чорні і близькі, безгучно ширяли над далеким льодовиком. Що ж, цей невеличкий північний схил мало не прямовисний. Я
