Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

— О, раз чи двічі, — сказав Ліґейт. — Може, тричі. Я насправді як слід не придивлявся.

— Сподіваюся, це й надалі спрацює, — мовив тюремник. — Бо, знаєте, нікого стрілялкою не спиниш.

— Певно, що так, — погодився Ліґейт. — Я й не чекаю, що їх зупиню. Якщо назбирається достатньо люду і досить голів вирішать, що пора діяти, хай і не всі, то, певна річ, їх не спиню від того, що вони задумали, від того, що лагодяться зробити. Але ж тоді прийдете ви з вашим пістолетом мені на підмогу.

— Я? — вигукнув тюремник. — Аби я дорогу заступив отим Ґаврі та Інґремам за якісь там сімдесят п’ять доларів на місяць? Заради якогось одного чорномазого? Та якщо у вас у голові не солома, ви б отак не робили.

— О, це мій обов’язок, — повідомив Ліґейт своїм доброзичливим приємним голосом. — Я повинен чинити опір. Містер Гемптон платить мені за це п’ять доларів. — Тоді він звернувся до дядька: — Гадаю, ви хочете його побачити.

— Так, — сказав дядько. — Якщо містер Таббс не заперечує.

Тюремник втупився в дядька, озлоблений і загнаний.

— Так і вам треба було в це вплутатися. Ніяк не вгамуєтеся. — Він різко розвернувся. — Заходьте, — і попрямував до дверей, біля яких у кріслі сидів Ліґейт, і далі до коридору, де піднявся східцями на горішній поверх, натиснув вимикач біля підніжжя, а далі пройшов дядько, а потім він за ним, спостерігаючи, як у тюремника на стегні теліпається кобура. Несподівано здалося, що тюремник зупинився; дядько теж так подумав, теж зупинившись, але тюремник на ходу сказав через плече:

— На мене не зважайте. Я хочу зробити найкраще, що можу; я теж присягав. — Він трохи підвищив тон, але говорив, як і раніше, спокійно, тільки голосніше: — Але не гадайте, нібито примусите мене визнати, що мені це подобається. У мене жінка і двоє дітей, і що з ними буде, як я голову собі розтрощу, захищаючи цього чортового, смердючого чорномазого? — Він знову підвищив голос і заговорив уже неспокійно: — А як мені далі жити, якщо я потуратиму цим сучим синам забрати у мене арештанта? — Тепер він зупинився та ступив на сходинку над ними обома, і обличчя його знову виражало загнаність і шалену нестяму, його голос звучав шалено-нестямно і обурено:

— Та краще для всіх, коли б вони його тоді схопили, коли він їм у руки поплив, тоді, учора…

— Але вони не зробили, — сказав дядько. — І не думаю, що зроблять. А якщо вони й зроблять, то не так важливо. Вони або робитимуть, або не робитимуть, і якщо не зроблять — значить, усе буде гаразд, а якщо зроблять — ми робитимемо найкраще, що можемо: ви, і містер Гемптон, і Ліґейт, і всі ми, — усе, що маємо зробити. Тому нам не треба про це турбуватися. Вам зрозуміло?

— Так, — відповів тюремник. Потім він повернувся і пішов далі, відстібаючи в’язку ключів від пояса під патронташем, щоб відчинити важкі дубові двері у верхній частині сходів, відчинив їх і розчахнув. Це був один суцільний шматок деревини, тесаний вручну, понад два дюйми завтовшки, на якому висів важкий новомодний замок — на залізній скобі, пропущеній ще через дві залізки, що, як і важкі петлі у формі розет, були теж зроблені вручну, виклепані сторіччя тому в кузні, що навпроти — там, де він стояв учора. Якось минулого літа якийсь нетутешній з міста приїхав, архітектор, що певною мірою нагадував йому його дядька, сам без капелюха і без краватки, у тенісних туфлях і приношених фланелевих брюках, у кабріолеті — автівці без даху (влетіло це йому у три тисячі доларів), у машині — ящик з-під шампанського, либонь, усе випив, — їхав не через місто, але наосліп, нікому не завдаючи шкоди, а просто ведучи машину вздовж тротуару, а хідником просто влетів у вітрину магазину, розбивши на друзки, досить напідпитку, дуже веселий, живих грошей у кишені заледве й п’ятдесят центів, але досхочу всіляких посвідчень і тек із чеками — корінці рахунків у банку в Нью-Йорку, сума понад шість тисяч доларів, — і він наполягав, щоб його посадили в тюрму, хоча начальник судової дільниці та власник вітрини просто намагалися переконати його піти до готелю і проспатися, аби він міг тверезим виписати чек за вітрину та стіну. Врешті начальник таки посадив його у в’язницю, де той одразу заснув, як немовля, а його авто повезли до гаражу, а вже о п’ятій ранку тюремник подзвонив тому ж начальнику судової дільниці, аби той прийшов і забрав арештанта, бо той йому всю челядь скаламутив, перемовляючись через стінку своєї камери з чорномазими сусідами. Отже, явився начальник судової дільниці та силоміць витягнув того з камери, а він ще й хотів вийти з бригадою виряджених на вуличні роботи, аби разом працювати, але йому не дозволили цього зробити, і машину вже поремонтували, але він усе одно не покинув міста, днював і ночував у готелі, був там ніч і два дні, потім дядько навіть запросив його не вечерю, де обидва, дядько і той чоловік, три години поспіль розмовляли про Європу, Париж і Відень, і його мати теж це слухала, хоча його батько вибачився та пішов, а потім той гість іще два дні домагався від дядька і мера, і ради олдерменів[14] і, нарешті, наглядацької ради, аби йому продали ці двері, або, якщо вони не продаються, то принаймні дати йому деревину, пази та петлі.

Але вони щойно покинули світ людей, які працювали та в яких був рідний дім, які створили сім’ї та піклувалися за кревних і намагалися заробити трохи більше грошей, аніж, можливо, заслужили чесним шляхом або принаймні у законний спосіб, трохи витрачати відкладеного на розваги і ще щось заощадити на старість. Тому що навіть коли дубові двері знову хитнулися та грюкнули за ними, здавалося, на них війнуло несвіжим духом всієї людської деградації та ганьби — сопухом креозоту, екскрементів, несвіжої блювотини, непоправної шкоди, презирства і відторгнення, немов якийсь відчутний тягар, який долали їхні тіла, рухаючись уперед, коли вони здолали останні східці та зайшли у прохід, який насправді був частиною головної камери, арештантської, відрізаної од решти помешкання стінкою з дротяної сітки, неначе курник або собача халабуда, а всередині стояли триярусні нари; в далекому куті біля стіни лежали п’ятеро негрів — нерухомі, із заплющеними очима, ні звуку хропіння, ані взагалі бодай якогось звуку — лежали нерухомо, у ряд, безпристрасні, безживні, у тьмяно-запорошеному